Глава 9

Олег напівсидів, напівлежав біля корми човна, увесь вкритий вовчими шкурами. Лихоманка трусила його тіло, а іноді він відчував, як холод коле гострими голочками та розповзається по зболеному тілу. Хоча його права рука була сильно ушкоджена і до того боліла як чорт, зараз він не відчував її… Він напівспав- напівмарив, його розум все ще жив подіями минулих днів та місяців, що були виснажуючими та не надто приємними… І лише два дні подорожі лишилось, щоб дістатися Києва. Олег похмуро дивився на дніпровську воду, його думки були як найтемніша ніч.

- Кляті жидівські виродки! Обвели навколо пальця! Як я міг повірити тим підлим брехунам та зрадникам! - Думав він, найбільше звинувачуючи  боягузство бека Веніяміна, який не зміг, або не схотів перешкодити воїнам-мусульманам помститися за своїх одновірців з Прикаспію(або, можливо, навіть надихнув їх на це!) Хоча й попередив русів про небезпеку.

 - Звичайно, чому б йому не зробити хоча б це! – З біллю подумалося Олегові - Він же отримав добру половину нашої величезної здобичі, до того ж він не знав, хто переможе, а хотів бути приязним до обох сторін! Це щоб не втратити своєї посади та голови в будь-якому результаті цієї битви!

 А ось зараз Олег знав, що його власна посада та позиція була досить хитка, бо він вивів із Києва найбільшу і найкращу армію, яку знав світ - майже п’ятдесят тисяч найкращих воїнів у тисячі лодій. А де всі вони зараз? Лишилося лише двадцятеро голодних, поранених та хворих чоловіків у лахмітті… Олег точно знав, що дні його слави в минулому…

 І питання, яке йому зададуть буде наступним – для чого все це було? Для чого було покладено стільки людей? Та й думки, і не тільки думки гулятимуть киянами, що, мабуть, постарів керманич, може, його давно слід було б замінити на когось молодшого? Ну, наприклад, їхнього законного спадкоємця Інгвара та його не менш законну дружину Хельгу, внучку та спадкоємицю самого Аскольда Великого!

 Тож як би там Олегові хотілось, чи не хотілось, але єдиний спосіб для нього уникнути цього сценарію - запобігти втраті влади, а згодом і життя - це вбити їх обох. Але він, звісно, знав, що не зможе зробити цього відкрито… Тож потрібен був план… Повернувшись до Києва, він мав дати особливе завдання своїм підручним. Може, Хельга має померти під час однієї своєї прогулянки в околицях Києва, коли якась банда мандрівних бродників випадково вб’є її та усіх слуг щоби пограбувати... А Інгвар може вмерти після того, як він випадково впаде у якусь глибоку яму тієї ж ночі та зверне собі шию - після того, як йтиме додому п'яний з найближчого шинку, де він оплакуватиме смерть своєї любої дружини, заливаючи таким чином горе… Може, все буде так, може, трішки інакше, він іще не знав – будемо діяти за обставинами, вирішив про себе Олег.

 Потім його думки знов повернулися до тої ганебної поразки. Як все це могло статися? Він запитував себе знову і знову… У попередніх битвах йому завжди таланило… Але тоді його кінь завжди був із ним – мабуть в цьому вся справа! Бо він був не тільки найкращим другом, а й талісманом! Завжди верхи на своєму коні, що летів мов та стріла у найлютішому бою! І ніколи не програв жодної битви! Як же зараз він гірко шкодував про своє останнє рішення! Але пообіцяв собі, що, приїхавши до Києва, перше, що зробить - це звичайно навідає старого друга, а потім плюне на дурне пророцтво, яке, напевно, разом з клятим волхвом, наслали кляті мстиві слов`янські боги, щоби забрати його військову вдачу… але він забере його до себе і більше ніколи не покине!

Та потім його думки знов повернулися до подій минулої весни та літа.

                                                   ***

 Ранньою весною величезна флотилія лодій вирушила з Києва і по Дніпру спустилися до Чорного моря. Після цього вона обігнули Крим і запливли в Керченську протоку, яку в давнину називали Босфором Кімерійським. А потім рушили через Азовське море, або Меотійське озеро, як його в давнину називали греки. Море було майже спокійне, слабкий, але попутний вітер наповнював вітрила, яскраво світило сонце. День був надзвичайним, а серця русів були сповнені надією, вірою в вождя та себе, а ще, звісно, очікуванням великої здобичі та не меншої військової звитяги… Тож пісня мужності предків народилася сама собою. Вони співали про великі перемоги, про своїх грізних невблаганних богів, що приносять смерть та руйнування, товаришів, що померли зі славою і, звісно, про нескінченні дороги, у яких більшість з них проводила все своє життя… І тоді, дивлячись у майже жовту воду Азова, Олегові подумалось - Що то є шлях воїна? Просто нескінченна  дорога, нескінченне очікування між подіями… І ніхто не знає, що приготували йому жорстокі боги та невблаганна доля, де початок і де кінець життя, може за тим поворотом дороги… Тож насправді життя воїна в більшості і проходить в цьому проміжку, у відстані між одним пунктом та іншим і цей довгий(якщо, звісно, повезе!) тернистий шлях і є життям воїна…

 Вони допливли до гирла річки Дон, названий Танаїс в давнину, тепер флотилія лодій зайшла в гирло річки і веслування стало важчим. Та за десять днів вони опинилися поблизу Саркела, міцної фортеці на місці, де Дон найближче підходить до Волги. Цю фортецю було збудовано ромеями, на прохання хозарського кагана. Для того, щоб таким чином контролювати торгівельний шлях, що пролягав тут, а далі у Волгу, що в давнину звалася Ітіль, ще одну велику річку, більшу ніж Дон, що впадає в Каспійське (або Хвалинське у давнину) море. Ще з берегів Криму за ними спостерігали хозари - варяги часто бачили їхніх кінних розвідників уздовж берега. Поблизу Саркела їх зустріли хозарські війська – здавалося, що все йде до звичного – лютої січі з хозарськими військами, відходу після цього хозарських військ та наступним плюндруванням русами порубіжних хозарських земель та селищ... Та ще в Києві в Олегову голову прийшла, як йому здалося, просто блискуча ідея - замість того, щоб просто як завжди довго, тупо інудно воювати з хозарами, втратити багатьох добрих воїнів та після цього всього просто розграбувати не таке й багате порубіжжя(бо його і так руси весь час шарпали), а замість всього цього можна було отримати все й одразу… Ця думка прийшла йому в голову після того, як він отримав вісті з Каспію, від своіх шпигунів, яких було відправлено туди під видом купців, для розвідки. Тож по прибутті до Саркела, він відправив своїх послів до бека Веніяміна, щоб зробити останньому дуже вигідну пропозицію…