Глава 8

Це сталося наприкінці літа, коли Олег зі своїми русами ще були дуже далеко… Тоді Ольга наказала своїм слугам, що хоче прогулятися побіля Дніпра, але десь на природі, подалі від шуму та гамору міста, щоб побути наодинці зі своїми думками… Вона інколи полюбляла таке робити, бо там, наодинці з природою, їй здавалось, що вона вільна не тільки від людських поглядів та пересудів, а й від усього, що її обмежувало…. Бо там вона справді могла бути собою, не боячись бути викритою… Ольга і справді любила Київ, та іноді він надто тиснув на неї…  Тож зазвичай, виїхавши за місто, Ольга уходила кудись в поле, чи ліс і там, наодинці з собою могла співати, плакати, танцювати, кричати – взагалі робити те, що їй заманеться, не боячись бути побаченою чи підслуханою(щодо того, що її можуть там з засідки вбити, то вона боялася цього найменьше, бо знала, що якщо Олег вирішить вбити її, то може це зробити це будь-де та будь-коли…)  

 Слуги запрягли коней і приготувати її риндван. Як завжди, Ольга взяла з собою двох слуг і одну служницю. А по дорозі додому, погонич на хвилину задрімав, зморений приємним літнім сонечком і риндванове колесо вскочило у глибоку баюру та було геть розтрощене... Це сталося неподалік невеликої, але завжди людної, корчми, що була поруч з битим шляхом. Видавши чортів кучерові, Ольга послала слуг за допомогою, а згодом і сама зайшла до переповненого шинку. Іноді вона любила інкогніто бувати поміж простого люду, бо знала, що таким чином можна не тільки зможе розуміти цих людей краще, а й почути та дізнається щось нове та те, що колись стане в нагоді… Вона була одягнена у прості шати, із каптуром на голові, тому була впевнена, що її не впізнають. Вже всередині з-поміж гамору корчми вона почула та виділила розмову, що її метикуватий розум швидко визначив, як дещо дуже цінне, можливо, допоможе використати чи не єдиний шанс…

Гуннар, Олеговий конюх, п`яно обхопивши кружку з медом, витріщився на співрозмовника та щось дуже емоційно йому доводив... Колись, дуже давно, він був славетним воїном, у бою бився пліч-о-пліч з Олегом, а одного разу навіть врятував його! Гуннарові заслуги були відомими всім. Та йому не пощастило, бо в одній, особливо жорстокій січі з хозарами, коли по ньому, вже непритомному, після удару по голові хозарською булавою, проїхався хозарський кінь, то його нога була сильно покалічена, переламана в кількох місцях. Повністю він так і не одужав, роздроблені кістки зрослися аби як, тож кожен крок давався йому з зусиллям і пронизував все його тіло нестерпним болем.

Тож зазвичай Гуннар топив свій біль та страждання у келиху, попутно розповідаючи різні байки… А враховуючи, що удар важкою булавою теж не пройшов даремно, то він постійно ніс, особливо коли вип`є, всілякі нісенітниці, до яких мало хто дослухався… Тож і зараз, сидячи в кутку, він щось своє базікав, а порожній кухоль стояв перед нього... Погляд каламутних червоних очей блукав по людях, але, здається, ніхто не звертав на нього уваги, бо всі звикли до його базікань. Окрім Ольги, що уважно дослухалася…

  - …Я ж не раз казав йому, що це все дурня, я казав, що це всього лиш пусті вигадки… його кінь Вальз був чудовим помічником… такий сильний та слухняний, а Олегові… майже як добрий друг…

Навпроти нього сидів молодий чоловік, що звали Чоп, він був молодшим підручним Гуннара. Перед ним також стояв кухоль із випивкою, та він не був і наполовину таким п`яним, як Гуннар, та йому й не треба було, бо все те було з серії – п`яний проспиться, а дурень ніколи… Чоп був маленький і гладкий, і як вже було сказано, не надто метикуватий, головне через копито скаженої кобилиці, слід від якого чітко відбився на його лобі, коли він одного разу занадто близько підійшов до неї ззаду…

 - Що ти мелеш, старий? Який кінь? – Трохи похитуючись мовив Чоп і вирячився на Гуннара – будучи випившим він не надто поважав свого начальника... А останній зосередив свій похмурий погляд на ньому - Той, що здох учора… ти йолопе… то був улюблений князев кінь… але він знехтував ним… через дурні вигадки та забобони…

 - Які забобони, що ти верзеш, старий? - Тупо витріщившись запитався Чоп, його кругле та блискуче, мов змащений млинець, обличчя показувало зусилля напружити мізки, та на жаль їх у нього було не надто багато.

 - Оту казочку… що йому розповів той старий бевзь… волхв.. так він себе називав… я думаю… насправді… він був просто брехуном…

 - І що ж він йому сказав? - З неприхованою цікавістю, висолопивши язика, запитав Чоп.

 - Що через свого коня князь загине! - Обурений тупістю та невіглаством свого помічника, якому він вже розповідав всю цю історію, Гуннар навіть трохи протверезів, але продовжив - Яка все-таки дурість це була… Такий був кінь... Олег же знав це… Нікому ніколи не вірив, а тому пройдисвітові повірив… - Гуннар знову трохи завис, його обличчя знову прийняло відсторонений вираз - Ба… навіть після того… повертаючись до Києва… він спершу… завжди… навідував Вальза… - На останню фразу Гуннар витратив всі сили, що в нього лишилися, тому поклав патлату спітнілу голову на стіл і своїм єдиним оком(інше не відкривалось після удару булавою) з осудом дивився на Чопа.

 - Але ж волхви ніколи не брешуть, вони ж мають таку величезну силу! - Здивовано відказав Чоп, його кругле обличчя стало наче ще круглішим від щирого здивування.

  - Я бачу тобі так і не дійшло… ну й набрид ти мені… - Хоча це і було безглуздою справою, п`яний Гуннар як міг намагався просвітити свого недалекого підручного - …Хіба ти не бачиш - кінь мертвий… а князь далеко і мабуть живий!... А якщо і помер… то точно не через коня!... Де ж… його сила?... У чому його… правдивість? А ти… ти… зовсім дурко! - Вичавив з себе Гуннар, та спробував зневажливо відвернутись, бачачи як з відкритого рота його співрозмовника витікає слина… 

Природньо, що добре вмазані конюхи, занурені у власні думки та розмову, зовсім не помітили Ольги, яка пильно прислухалася до їхніх балачок, бо вона й справді нічим не вирізнялась від її слуг. Та їм і справді було не до того…