Глава 7

Насправді Олег рідко бував у Києві, він не надто любив його, місце, де він втратив любов та надію всього життя, де були слов`яни та їхні боги, що вочевидь не прийняли його, а – він був переконаний -  Досі прагнули кривавої помсти… - тож його величезний палац у самому центрі старого міста стояв здебільшого порожнім. Та й затишок розкішного палацу,  обставленого дорогими ромейськими меблями, виложеного м`якими, розшитими золотом персидськими килимами його не міг його надто приваблювати, він віддавав перевагу свисту вітру в чистім полі, грозі, та спалахам блискавки під час лютої січі – лише тоді він почувався вільним, лише тоді він почувався живим…(А ще у шепотінні слуг йому чулося вічне невдоволення та заколот…)

 У нього давно не було сім'ї, його дружина Інґельґарда померла задовго до цих днів, та невдовзі після смерті Аскольда, коли намагалася народити їхню єдину дитину, яка ненадовго пережила свою матір… (Всі казали, що то неспроста, що то Аскольдове прокляття, яким він перед смертю прокляв Олега та весь його рід – Олег на всі сили намагався не вірити у це, бо так виходило, що він сам винен у загибелі власної дружини та дитини!) Тож випадкові коханки та коханці - це все, чим він задовільнявся Олег, не будучи надто перебірливим у цьому плані… А у свою відсутність у Києві, він гасав десь на безкраїх просторах, намагаючись надати бодай якийсь сенс своєму життю… І, звісно, заглушити, бодай на якийсь час, біль від втрати… А величезна армія його ставлеників - розпорядників та шпигунів всі державні справи вирішувала тут, замість нього...

Тож знаючи, що Олег скоро залишить Київ, і не будучи впевненою в тому, які саме вказівки щодо неї та Інгвара він залишить своїм людям, до того ж вирішивши, що її життя та життя чоловіка все ще перебуває у небезпеці, та ще більше не довіряючи Олеговим споглядачам, ніж йому самому, та ще маючи намір з`ясувати, які він зараз має наміри щодо неї, Ольга зважилася піти до Олега… А ще, хоч вона сама не хотіла навіть собі у цьому признаватися - її тягнуло до цього сильного та вже немолодого чоловіка. (Своїм ще підлітковим коханням вона любила і ненавиділа його одночасно і це завдавало чималого клопоту їй самій…) А це було напевне темне нездорове тяжіння, і йому важко було опиратися… Бо їй потрібен був справжній чоловік і, на відміну від Інгвара, саме таким він і був… Та їй і самій собі було важко признатися в цьому…

Крім усього іншого, в будь-якому разі, Ольга знала, що для її власної безпеки треба обов'язково продемонструвати йому певну лояльність й повагу, навіть якщо він і добре знатиме, що її слова не зовсім щирі, або й зовсім нещирі…

 - О, які люди… і навіть без охорони! – Вишкірився Олег, довбаючись у зубах, демонстративно, щоб принизити її, прагнучи дістати застряглу після розкішного сніданку, що плавно перейшов у обід, риб`ячу кістку… То чому ти прийшла до мене, Хельго? – Олег, як завжди розкошував на самоті, лише охорона чатувала за товстими, дубовими дверима, і, як завжди, прямо запитався він чи від самого порога, бо не любив людей, довгих передмов, а також незапланованих візитів, а цього він точно не планував…

 Ольга ж спробувала натягнути відповідну фізіономію - Я довго думала про нашу останню розмову – я хочу вибачитись… ви знаєте, Олег, ви правий, я всього лиш нерозумна дитина…  хоч іноді виглядаю інакше… - Ольга майже не прикидалася, коли пустила сльозу – …і я подумала, що все це неправильно – нам весь час жити образами минулого… бо ми там застрягнемо і не зможемо рухатись далі! – Ольжин голос аж задзвенів, Олег здивовано витріщився на неї – І я хочу, щоб привиди минулого нарешті вже належали минулому! І наші сім`ї мають забути та вибачити один одному всі образи…  - її голос став майже урочистим – і будемо жити зараз, і будуватимемо відносини заново! – Виразно та майже щиро спробувала сказати Ольга, на якусь хвилю вона стисла правою рукою зап`ясток лівої, остання фраза далася їй з важкістю, бо всередині щось наче заклякло.

 - Ого, нічого собі! – Аж присвиснув Олег – На цей раз це юне дівча його справді здивувало – він уже практично визначився щодо її долі, а тут така несподівана провокаційна поява і такі високі слова – ну що ж, послухаємо! А вголос сказав - Ну що ж, гарний початок! - Промовив Олег хитро всміхаючись - Сідай отам, поговоримо… - Він вказав їй на скромний стілець біля великого дубового столу, посеред якого сидів сам, випиваючи кухоль за кухлем медовуху, яка його як завжди зовсім не брала, колупаючись улюбленим ножем у дубових дошках та довільно креслячи план майбутнього походу прямо на столі, прямо посеред купи недоїдків, риб`ячих кісток та горіхової шкаралупи…

- Ну то як тобі Київ, княжно? - Широка посмішка розплилася на завжди блідому, спотвореному шрамами обличчі, що через це та тьмяне освітлення(день видався похмурим, крізь тьмяні шибки пробивалося так мало світла) до того видавалося застиглим, і навіть кілька кварт випитої медовухи не змогла підрум`янити його.  

 - Мені тут добре… - Тут майже щиро відповіла Ольга - В мене таке відчуття, що тут все моє рідне, наче я все життя жила саме тут!

 - Воно й не дивно – Трохи відвів Олег очі – Тут все завжди належало твоєму родові…

 - Ти краще скажи, як у тебе з чоловіком? - Посмішка  Олега стала масною – Все добре? Він не кривдить тебе?

 - Та начебто ні… - Зробила вигляд, що збентежилась, промовила Ольга.

 - А, все добре, то він справляється зі своїми обов`язками … - Олег хмикнув у долоню… -  Ну то чого ж ти тоді все-таки прийшла? - Запитав Олег невимушено, не дуже й то ховаючи посмішку, що на цьому спотвореному обличчі виглядала мов вишкір...

Своїми кпинами Олег дещо збив її з пантелику, та їй все ж вдалося повторювати заучені наперед слова, бо їй здавалось, що сказати їх було справою життя та смерті… Принаймні так вирішила князівна. Тож вона продовжила свою промову, ось, що вона сказала…

 - Перш за все хотіла засвідчити вам свою повагу і ще раз вибачитись, що не була чемною з вами! Я була такою дурною! - Ольга відвела очі(вона і справді вважала себе дурною, але зовсім не через те, що ненавиділа свого ворога, а через те, що не могла цього добре приховувати), тож перед тим, як видати чергову порцію похвали, вона зосередилась, та нарешті видала - Ви такий сильний лідер та особистість!(З чим вона була повністю згодна…) Але в Києві, ви - нечастий гість, і це було б невимовою дурістю з мого боку, якби я не дозволила такому величному розумові освітити мій шлях своєю мудрістю та життєвим досвідом!