Глава 6

Інгвар прокинувся пізно, на підлозі біля власної спочивальні… Його руки та ноги були немов ватяні, а голова мов набита битим склом, та він добре пам’ятав, що було вчора, як образила його молода дружина - як відмовила у виконанні подружнього обов'язку! Ось тобі й клятий Фенікс! – Вилаявся вголос Інгвар – Ось тобі й позбавлення від болей та печалей! – За іронію долі голова сильно боліла, та він відчував, що всередині все закипає…

Від  приниження та обурення, до яких якимось боком додалося почуття провини…

 - Як же низько я впав! – З огидою думалось йому - Навіть ця юна німфетка, і та витирає об мене свої маленькі худорляві ноги! Як таке взагалі могло статися?

 - Звичайно, це все той клятий виродок Олег! Це з його милості я став тим нікчемою, що ним я зараз є! Я ненавиджу його всім серцем! Я його зараз же вб'ю! – Похмільна ненависть засліпила його, заледве підвівшись та п`яно похитуючись, Інгвар почав тремтячими від похмілля та хвилювання руками нишпорити по столах та закутках світлиці, наче намагаючись знайти щось, що послугувало б йому зброєю для вбивства Олега… А в думках його одна за одною почали змінюватись картинки тої помсти, одна страшніше від іншої, яка зараз впаде на нечестиву голову його мерзенного дядька, коли зараз він, хоробрий Інгвар, своїми руками приріже, чи приб`є, чи навіть придушить того мерзенного виродка – ось тоді і побачить його така зверхня дружинонька, який насправді чоловік її Інгвар(Слід сказати, що така хоробрість та подібна дурниця могла прийти Інгварові в голову лише через страшний головний біль, образу, та велике похмілля, бо він же добре знав, що Олег має кількох охоронців, а вбити його може і сам, як ту муху лише одним своїм мізинцем!)

 Та тут сталося дещо, що геть відволікло його від думок про страшну помсту, від чого Інгвар ледь не втратив дар мови, розкривши рота від подиву, та геть забув про свої войовничі наміри – бо двері широко розчинилися, в яскравому денному світлі з’явилася ВОНА. І вчора, вона була нічогенька, особливо натхненна та збуджена захопленям стількох чоловіків на площі, та все ж втома від дороги, та десь острах невідомого проглядався на її юному темненькому обличчі, та зараз вона виглядала не тільки звабливо, а навіть приголомшливо! І справа була не лише у ромейській сукні з найтоншого шовку чи вільно розпущеному чорному волоссі, і навіть не у найтонших парфумах, запах яких запанував у світлиці, що мати вручила їй з собою(Вкупі з премудрістю зваблення хтивих та не дуже чоловіків…) Головне було написане на її обличчі – замість холодного крижаного виразу та презирства у чорних очах – щире занепокоєння та співчуття… На якусь хвилину Інгвар онімів, не міг вимовити ані слова, та йому й не треба було…

- Любий мій, що сталося? Боги… чому ти тут… і чому так погано виглядаєш?

- Але ж ти сам мене вигнала, чи вже забула? – Спантеличено та жалюгідно пробурмотів Ігор.

 - О, пробач мені, любий, я так злякалася! Я була така нещасна - всі ті дивні бородаті чоловіки змусили мене почуватися ніяково і зле, і я просто не знала, що роблю!

Ігор не дуже то й повірив у ці байки, він не був таким вже дурним та наївним, але її близькість та експресія змусила його на якийсь час забути цей тихий голос розуму… Бо вона була вражаюче гарною та звабливою - довге темне волосся, гарна фігура, добре підкреслена облягаючою сорочкою, м'які гарненькі ручки і миле благаюче обличчя, з поглядом глибокого занепокоєння у темних, тепер таких покірних очах… Їхні очі зустрілися, і Інгварові здалося, його ворожість поступово тане та кудись зникає… І йому на диво захотілося на якийсь час забути про все та дозволити погратися собою та якийсь час помикати цій прекрасній юній дівчині, з дивним, а часом незбагненним блиском у темних очах… Інгвар взяв її за руку, відчув ніжний аромат та запах її тіла і давно забуті бажання знов почали переповнювати його єство… Він вже і забув, що таке жити, любити, бажати і бути бажаним, бо страх, що заповз у кожний закуток його свідомості, давно замінив все це... І тепер, на диво, йому захотілось забути про все та відчути те, що у дитинстві… бо чи не з дитинства не відчував він такої захищеності, безпечності і забуття, як зараз в обіймах цієї дивної дівчини… Навіть якщо у глибині душі і знав, що це не може бути правдою, що її почуття не можуть бути щирими… Та зараз це все не мало значення, він просто хотів забутися в тих теплих обіймах, потонути в тих бездонних очах…

І це було так дивно, що старший на двадцять років чоловік, розчулившись, слізно просить таку юну кралю - Не будь жорстокою, Ольго, не кривдь мене, бо я так довго страждав!

 - Ніколи, любий, ніколи, обіцяю тобі! - Була її відповідь, яку вона ніжно прошепотіла йому на вухо… Чи прикидалася Ольга, чи була щирою – звісно, прикидалася, та мудра мати завжди говорила їй, що краще прикидатися перед своїм чоловіком, аніж перед чужим… Та сьогодні він не був їй такий вже огидний(це після особливої маминої настоянки, яку вона тепер випила, а мати загадала випити її перед першою шлюбною ніччю… та Ольга не спромоглася зробити це тоді…), але зараз, під дією спеціальних розслабляючих наркотичних трав прикидання не потребувало багато зусиль – їй стало шкода його, їй навіть здалося в її стані, що вона фігурально побачила його нещасну стражденну душу – пташку, що б`ється об залізну клітку реальності, а особливо під дією тих наркотиків, вона була такою доброю та великодушною… А те, що вона, як і кожна справжня жінка, не могла поважати слабких нікчемних чоловіків – на диво зараз її зараз хвилювало якнайменше…

 Весь цей день і наступний вони провели в спочивальні, поперемінно кохаючись та розмовляючи, а потім знову(хоча для цього Ользі не раз і не два приходилося вживати той особливий мамин узвар…).

Але тепер, зрозумівши його краще, Ольга вже не так зневажала це нещасне створіння, замість цього приходило розуміння світу, в якому він живе… А як вчила її мати, все, будь-яке знання про цей світ, світ влади, в якому і вона тепер приречена жити… слабка тілом, але не духом жінка має і повинна використати на свою користь...