Глава 4

Ольга мовчки дивилася на рештки тіла свого чоловіка, що були покладені на високій дерев’яній платформі і вдавано уважно слухала послів. Сліз не було, ані до, ані після – від інших жінок Ольгу відрізняло те, що вона майже ніколи не плакала, та й нізаким було… Її чоловікові могло іноді здаватись, що колись між ними були почуття, та це було скоріше те, чого б він хотів, ніж те, що було насправді… Їхній шлюб був політичним союзом від початку і до самого кінця… Трапляється, що навіть за таких обставин жінка може бути щасливою, але це був явно не їхній випадок… Все своє життя вона просто терпіла того виродка, добре знаючи, що ніщо, ніколи, нічого не зміниться, а іллюзії юності дуже швидко розвіялись… Він і до того був мудаком, а отримавши владу, можна сказати, завдяки їй, жодного дня не пам`ятав про це... А тоді Ольга, з вірної заступниці та помічниці Ольга перетворилася на ту, чи не єдину, хто добре знав, яким нікчемою він насправді був...  І лише цього одного не можна було зовсім пробачити…  Тож і почав він шукати розради у обіймах молодших жінок(це при тому, що й Ольга була набагато молодша за нього), які ніколи не задавали зайвих питань та не обтяжували його зайвими розмовами чи обов`язком…

 Та Ольга мала і особливо зараз, коли її народ найбільше потребував цього(як і все життя до того), запхнути свої справжні почуття дуже глибоко та дуже далеко – бо яким би виродком не був Інгвар, він все ж не заслуговував на таке – і вона, саме вона, бо більше нікому, мала відновити справедливість та покарати винних… Чи здатна вона взагалі на таке? Бо все її мудре керування державою «за тривалої відсутності чоловіка» зводилося лишень до вирішення господарських питань, суперечок між дружинниками та урядовцями і ніколи питань війни та миру! Що ж, вона мала довести всій цій зграї гвалтівників та вбивць, що одна з них і зможе достойно покарати тих виродків – бо від цього напряму залежало її життя та її сина!

 - Слов’яни заслуговують на найстрашнішу кару за підле діяння, за те, що зважились підняти руку на господаря –варяга, якщо їх належно не покарати, то й поляни з сіверянами збунтуються – ось що чула Ольга звідусіль! А яке нахабство - вони дозволяють собі біля тіла її мертвого чоловіка говорити про одруження з їхнім недолугим, так би мовити, князем!

Їй і самій думалось – вони мають нахабство чинити так лише тому, що вона, як вони думають, слабка жінка, яку легко надурити та змусити прийняти свої умови! Від цієї думки Ольгу кинуло в жар, вона насилу стрималась, щоб не вибухнути останньою лайкою клятим виродкам прямо в обличчя! Та таки вчасно змогла зупинитись… Радники, що стояли поруч лишень перезирнулись, по Ольжиному обличчю вони майже зрозуміли, що з нею відбувається… Та Ольга, стиснувши зуби, змогла таки опанувати себе, вона повторювала собі – заспокойся, помста - це їжа, що смакує холодною, для того, щоб вона вдалася! Та було ще дещо, що змушувало її тримати розум ясним та холодним. Хоча всередині ще Ольга вся кипіла і могла показати норов, та ситуація не була такою простою і однозначною. Бо загибель князя була певним рубежем, за яким на неї чекало невідоме… Її власне життя та майбутнє могло висіло на волосині. Бо жінки в русів ще ніколи не мали верховної влади. І тому, щоб в першу чергу завоювати повагу княжих дружинників, вона мала діяти дуже і дуже жорстко, показавши силу та рішучість, виявивши непритаманну їй, як жінці, жорстокість. Інакше її та малолітнього сина просто знищать… Колись давно, це все вже було, вона так само зіграла в рулетку з долею і виграла… І спогади про справи давно минулих років, мов блискавка, пронеслись в її голові.  

 Це був такий далекий час, коли їй було лише чотирнадцять, а не сорок сім, як зараз. Вона була таким молодим, невинним дівчам. Але дівчам з беззаперечно гарною родослівною…

Вона народилася у Плісках в Дунайській Болгарії, у 898 році. Її матір'ю була Інгрід, дочка великого князя Аскольда, справжнього князя русів, а батьком - Осмунд, князев найкращий друг та порадник. Історія, яку переповідав він, звучала приблизно так - Ми вважали їх дружнім племенем… Вони правили в Новгороді і ми, бувало, ходили з ними у спільні походи… Та одного разу вони попросили нашої допомоги, і тоді сам Аскольд, разом зі співправителем Диром вийшли на берег, щоб привітати дорогих гостей, та запросити до своєї господи… Але це була пастка. Їх оточили та підступно вбили Олег та його люди.

Наші люди вдарили у дзвін та збіглися на площу, щоб помститися за смерть князя, та Олег вийшов наперед своєї великої та сильної дружини і сказав їм - Ваш князь помер, і ваш безглуздий опір вже не поверне його! Я поважав його, тож він буде похований з честю, як і належить князеві! Але хоробі руси, заклинаю вас, подумайте… Бо я можу бути вашим новим воєводою, а зі мною на чолі наша армія буде непереможною! І у вас завжди буде всього вдосталь, а здобич я ділитиму порівну між усіма! Бо об’єдниним силам Києва та Новгорода ніхто і ніколи не зможе протистояти! Тож ми наведемо жах на всі ці дикі племена, що до того так мало платили нам! Усі вони схиляться перед нами і навіть могутня Римська імперія платитиме нам своїм золотом!

Більшість русів були надто жадібні до золота, щоб не пристати на таку заманливу пропозицію – а й справді, їхній князь помер – заради чого зараз проливати братню кров, ризикуючи бути вбитими чи покаліченими? І лише меншість – наші найвірніші люди прагнула помсти та ладні була битися… Але що вони могли зробити…

Найбільш незгодні, так само як і ми, князівська родина, повинні були тікати, спочатку до Тмутаракані, потім в Дунайську Болгарію… Подалі від довгих Олегових рук.

Та навіть ті з наших, хто прийняв його пропозицію, наскільки я знаю, ніколи не були аж надто вірними йому, завжди вважаючи його узурпатором…

 До того ж, ми - руси зі Швеції, а люди Олега - дани, навіть наша мова дещо різниться! Ця розмова відбулася незадовго перед тим, як одного дня Олег таки знайшов їх у Болгарії… В той чорний день Ольжина родина почала готуватися до неминучої смерті, коли Олегові вбивці притисли мечі до їхніх тіл, та всім на диво, та Олег підважив праву руку та зупинив їх, сказавши - Я хочу нарешті покласти край цій ворожнечі!