Глава 2

Коли Борислав розплющив очі, був яскравий сонячний ранок, він чув, як пташки співають на деревах, чув, як сердиться й белькоче струмок за вікном. Трагічні події попереднього дня, коли смерть знову на нього та того, хто йому не байдужий, розтривожили його душу, він з усією чіткістю пригадав те, що відбулося такого самого літнього дня, тільки три роки тому…

Тоді йому було 16, він був старшим сином Доброгаста, коваля, працьовитого й шанованого чоловіка у селищі... Його сестрі Миловиді було 15, а братові Ратибору - 12 років. Батько недолюблював свого старшого сина, він сприймав як належне те, що з того ніколи не вийде нічого путнього. Його улюбленицею була Миловида, а всі надії він покладав на молодшого сина Ратибора. Дружина Доброгаста, Мирослава намагалася не втручатися, а Борислав частенько бував битий. Можливо, саме через це він зростав одинаком та відлюдником, що понад усе він любив ліс та бувати там на самоті. У Борислава було високе світле чоло і блакитні очі, що трохи наче здивовано дивились на світ божий та житнього кольору волосся, він був досить високим та міг би бути сильним, але одна нога була від народження  коротша за іншу і він кульгав, певним чином ця вада не дала йому розвинутись в повній мірі як фізично, так і не давала йому почуватись добре морально, бо все своє життя звідусіль він чув щось на зразок – бог шельму мітить.

Тож він тікав, ховаючись від світу та людей, що не приймали його таким, яким він був…

У своєму потаємному, схованому від людей місці, в кроні великого дуба, він зробив собі схованку. Це було лише його місце, там нікого не було поруч і саме там він на диво часом почувався щасливим та захищеним… Загалом його всі вважали схибленим одинаком, і лише дядько Людота прагнув зрозуміти свого дивакуватого племінника, що цурався людей, але тепер він був далеко, десь у Східній Римській імперії, принаймні так вважав Борислав…

 Одного разу, взимку, коли він саме підходив до свого потаємного, нікому не відомого, як він гадав, місця, раптом почув якийсь приглушений звук, схожий на стогін…  І тут начебто хтось покликав його…

 - Бориславе… - Здивований парубок зупинився. Під розлогим в'язом він побачив худу виснажену фігуру, вкриту якимось ганчір’ям, всю у рудих плямах крові. Обличчя бідолашного було біле, як сніг навколо нього. Його очі майже втратили колір від болю, немигаючи дивилися він на Борислава поглядом, схожим погляд у вічність… все вказувало на те, що він мав незабаром померти…

У тому змарнілому тілі він заледве впізнав…  - Дядько Людота, що… що ти тут робиш? - Не вірячи своїм очам, Борислав таки підбіг та щосили обхопив руками рідного дядька.

 - Я знав, що ти прийдеш сюди… Бориславе… ти завжди приходиш… бо куди б ти мав ще подітись… тупий недоумку…

Це поза всяким сумнівом був його дядько – з поміж усіх окрім батька тільки він не соромився називати племіника бовдуром прямо у вічі, та Борислав все ж не міг приховати здивування  - Але ж ти, ти у війську, з князем, я... Я тебе тут не чекав, але ... як же ти… І Людота від слабкості зашепотів  - Я був із князем… але він відправив мене до Києва… разом з іншими своїми людьми… він чув про зраду… що готується там… але  кляті зрадники випередили нас… мої супутники були вбиті… а я зміг врятуватися лише дивом! -  Слова давалися йому важко, він часто зупинявся і закочував очі.

 - Неподалік звідси… мій кінь упав… на мене напали голодні вовки… Єдине, що лишалося мені… врятуватися на дереві… на яке я як міг швиденько виліз… але декілька з них сиділи і терпляче чекали… поки я втрачу сили від голоду і впаду  донизу... Я зрозумів… що поки маю сили… треба напасти першим. Я спустився… а вони не чекали цього…  я вбив їх всіх… окрім одного… який втік… але я був сильно поранений і втратив багато крові… все це було минулої ночі… я зміг дістатися лише сюди, а отам… - він слабко вказав рукою – Я чув виття голодних вовків…

 - Я негайно віднесу тебе до селища! – Борислав спробував підважити дядька, та де вже йому, слабосильному було, а дядько вигукнув - Ні, ти цього не зробиш, якби і міг! Бо зрадники скрізь мають свої вуха! Я напевне знаю, що волх Світозар один з них! Це те саме, що віддати мене прямо їм в руки! Так я напевно помру! - Від хвилювання Людота навіть почав говорити чіткіше, швидше та голосніше...

- Але ж тут ти помреш ще певніше, зараз так холодно, ти довго не протягнеш на цьому морозі!

- Ні, не помру, не зараз… - Тут всміхнувся безкровними вустами Людота – Але ти маєш зробити слово в слово те, що я скажу. Дивись, що треба - з гілок зроби намет, вкрий його вовчим шкурами, всередину підлогу виклади сухим мохом, запали вогонь, поклади мене біля нього, постав казан з водою на вогонь, а потім принеси жменю суміші особливих трав, зібраних у Купальську ніч, з комори твоєї матері, до речі, їй все можеш сказати, сестрі я довіряю, і вкинь ці трави в киплячу воду - то ліки від усіх недугів…

 Борислав зробив усе, що йому сказали. І все ж шість днів дядько був між життям та смертю у середньому світі, він бачив дивні речі, розмовляв із духами померлих дивною, тільки їм зрозумілою мовою. Майже весь час він марив, коли на короткий час приходив до тями, Борислав давав йому узвар з трави, а потім все повторювалося знову. Він ні на хвилину не відходив від дядька. Вранці сьомого дня дядько розплющив очі, вони вже не були мутні і невидячі, як весь час до цього. Він сказав, що хоче їсти, і не міг насититись грубим селянським харчем, що Борислав приніс з дому. Дуже повільно, але стало, сили почали повертатися до нього.

 Тепер дядько з племінником мали можливість, щоб надолужити час, який вони не бачили один одного. Людота розповідав сільському дурникові, що не бував далі засусіднього села, про все – про князя, про дружину, про військову доблесть, про далекі походи та чудернацькі країни та ще більш чудернацькі звичаї. Він розповів, як одного разу врятував від лютої смерті самого князя, а іншого, як порішив кільканадцять ворогів, коли пробрався до їхнього сонного табору… Мов зачарований, слухав тії оповідки Борислав. Він вже уявляв і себе, десь там, далеко, на краю світу, здійснюючим великі подвиги, рятуючим зачарованих казкових принцес… Від дядька він дізнався, що, виявляється, світ набагато більший та багато в чому приголомшливий, більше, чим він міг уявити собі у найсміливіших мріях… Та на думку Людоти, дещо все-таки з цим світом було не так, а точніше, дечого цьому світові таки бракувало і, виявляється, навіть всемогутні слов`янські боги не могли цьому зарадити, чи не хотіли, бо, як твердив дядько, проблема була в них самих… Ось як про це дізнався Борислав. Одного разу, все ще будучи дуже слабким, дядько вирішив в дечому зізнатися племінникові… Цієї розмови він боявся, тому всіляко відкладав, не знаючи як той сприйме, бо знав, що його племінник з дуже набожної язичеської родини, а все те йшло від матері, його рідної сестри, а щодо того, що небіж чогось там не допре, то він знав, щой не такий дурний, як прикидається… Та він мав йому це сказати, вважаючи, що це є правильним… Тож якось набравшись духу він сказав ось що - Бориславе, я довго думав і не знав, як про це сказати, і ось, кажу… – Борислав з подивом подивився на дядька, бо той міг сказати йому абсолютно все, бо не було в них тайн один від одного, а часто і назвати один одного міцним слівцем… - Одним словом, я тепер охрещений… - Дядько трохи винувато дивився на племінника знизу, бо він лежав, а його племінник стояв і не знав, чого тепер чекати… А Борислав просто таки не йняв віри тому, що почув – що, його дядько зрадив віру батьків? Та цього просто не може бути! Як він міг! Всі знають, що кляті ромеї прагнуть поневолити чесний слов`янський люд нав`язавши йому свого несправжнього бога! І хто, як не дядько Людота мав би це знати, він же все життя воював з тими клятими підступними ромеями! По виразу племінникового обличчя Людота все зрозумів, він трохи винувато відвів очі, мовлячи – Я знав, ти не зрозумієш…  - Що тут можна зрозуміти, дядьку? – Гнівно вигукнув Борислав -Ти кажеш, що зрадив наших богів! А як же Велес, а як же Даждьбог, а як же сам Перун на його золотій колісниці? Ти забув, що заради нас б`ється він з темною Марою, що прагне наслати чари та позбавити розуму народ слов`янський, наслати посуху, а ще заморозити та скувати небесну твердь, щоб благодатний дощ не міг впасти на землю нашу, щоб напувати наші посіви та худобу! Тож величний Перун має битися за нас, розбиваючи блискавками небесну кригу, звільняючи благодатну вологу, рятуючи люд свій! І після цього всього ти кажеш, що прийняв ромейського бога! Вухам своїм не вірю! – Людота всміхнувся, він наче почув голос своєї сестри, яка завжди знала, що вірно, а що ні, та понад усе вірила у святість та всемогутність своїх богів…