Глава 1

Яскраво палало багаття, воно палало всю ніч. Та люди, що зібралися біля Перунового дубу геть не відчували втоми… Всю ніч величезний, схожий на великого білого привида жрець бубонів свої молитви-заклинання, піднімаючи руки вгору та вигукуючи – Хвала і слава богам! - Хвала і слава! – Вигукував слідом збуджений виставою та жерцевим зіллям народ. Борислав підвів очі і побачив себе на хресті між Перуновим ідолом та багаттям… А багаторукий, багатоногий, багатоликий демон з величезними іклами та закривавленою пащею тягнувся до нього своїми гидкими кривими пазурами, з рота в нього текла смердюча слина, Борислав відчував потворний сморід його гнилого нутра, він задихався та відчував як ядуча слина патьоками стікає по його щоках та носі, заливає ніс та рот, він більше не може дихати, він хрипить, задихається і … прокидається у своєму ліжку, дивлячись у стелю великими, від переляку, очима.

 - Це всього лиш сон… - Втішна думка трохи зігріла його, бо навіть у цю літню ніч його трусило, неначе в пропасниці. Жахіття геть перебило сон, з задушливої кімнати Борислав вийшов надвір, освіжаюче повітря літньої ночі обгорнуло його, щойно він був на ганку… Було ще темно, до світанку лишалося кілька годин. Було тихо, навіть занадто тихо. Борислав вийшов на двір. Величезний місяць яскраво сяяв, місячна доріжка світилася під його ногами. Тиша була така, що аж дзвеніло у вухах. Хлопець повернувся обличчям до лісу, аж тепер йому здалося, ніби він щось чує, нібито чиєсь приглушене ридання чи навіть зойк. Він тихенько пішов у той бік, вийшов за ворота, а через деякий час побачив дещо, чи декого, у місячному сяйві. По дорозі до лісу стояла дівчина, вся вдягнена у біле. Маленька і тендітна, вона дивилася на місяць і тихенько схлипувала.

 - Що ти тут робиш? - Вирвалося в Борислава. Дівчина здригнулася, мабуть чоловік у місячному сяйві спочатку здався їй якимось темним велетнем, що з'явився з нізвідки, та потім вона його впізнала. Все ж з зусиллям, ледве чутно, вона почала говорити. Її великі сірі очі були сумними, хоча й не сказати, що наляканими.

  - «Я... просто... я просто... дивлюся на місяць, це сумно... він сьогодні такий яскравий... я просто думаю про свою матір... вона якось казала... коли люди вмирають... їхні душі якийсь час живуть на Місяці... вони дивляться на нас... і плачуть, плачуть невидимими сльозами! Вона виглядала блідою і розгубленою, ніби загубилася у маренні чи сні. Борислав відразу упізнав її, її знали всі у селищі… Раніше вона разом з сім`єю жила на березі Десни, великої та досить норовливої річки. Її батько багато років був десь у далекому поході з князем Святославом. А за два роки до цього, наприкінці зими, саме коли була велика заметіль, голодні вовки вдерлися до хліву, і їхньої корови не стало. Зима була надзвичайно голодна, їжі майже не лишилось, і мати пішла через річку до Соснова, що був на тому березі. Вона потонула, провалившись через тонкий, підмитий водою, лід.

За три дні якийсь подорожній зайшов до їхнього дому і знайшов двох переляканих і дуже голодних дітей, це були Преслава та її маленький брат Радислав. Він відвіз їх до Шатлова, до їхнього дядька і ось саме тут вони зараз і живуть.

 - Преславо, ти не повинна бути тут сама уночі, лісові духи зараз найсильніші, і вони полюють на слабкі неприкаяні душі! - Борислав майже процитував волхва, але вираз її очей змусив його замовкнути.

- Ти не знаєш, що значить втратити  мати -  ти нічого не знаєш, нічого, нічого! - Вона заходилася ридати.

 - О, боги! - Бориславове серце стислось від жалю – Ну й бідолашна ж вона! Я маю її захистити, бо тут небезпечно для неї! - А вголос сказав - Преславо, дозволь мені відвести тебе додому, дай мені свою руку!

Вона все ще схлипувала, але тепер якось тихіше і з'явилися її маленькі білі ручки, зараз стиснуті в кулачки.

 - Ти не знаєш, ти нічого не знаєш! - Повторювала вона жалібно. Він узяв її руку, кулачок був такий маленький і холодний, і сказав - А тепер будь хорошою дівчинкою, я відведу тебе додому до дядька! На диво вона послухалася – її ридання переросло у неспокійне бурмотіння й сопіння.

Вони йшли разом крок за кроком, спочатку повільно, а потім швидше. Дорога була добре освітлена, місячне сяйво було скрізь, воно робило все настільки незвичним і сюрреалістичним, що надихало глибокі приховані думки, створювало дивні фантазії і відкривало шлях нічним істотам, які наче з іншої реальності створювали обриси якогось іншого, потойбічного світу. Це було в ті часи, коли поганські демони, що не мали так би мовити, альтернативи, вони ж духи лісу, поля, води та чого завгодно все ще мали величезну  владу над людьми, що жили на цій землі… І тієї ночі, ночі повного місяця, напередодні перунового дня, їхня сила була вражаюче надзвичайною...

 - Чому ти прийшла сюди сама уночі? - Тихо спитав Борислав. Та зараз дівчина все ще наче жила у якомусь нічному жахітті, і її розширені сірі очі були сповнені невимовного жаху.

 - Це там, воно полює на мене!

 - Що там? Що полює на тебе?

 - Це там, воно там! - Істерично примовляла дівчина, вказуючи на велике, старе й покручене осикове дерево посеред селища.

 Несподівано неначе блискавка сяйнула - думка майнула в його голові:

 - То може це і є той демон, що я бачив уві сні? - На серці стало якось зимно, страх почав заповзати в душу, та, зібравши всю свою сміливість, Борислав спромігся подолати ці відчуття, він виступив наперед і звернувся до духу, що напевно завжди жив цьому старому дереві, та прокинувся напередодні Перунового дня(лише значно пізніше Борислав дізнався, що нечистий дух був Перуновим посланцем по Преславину душу)

 - Облиш її, вона просто маленька, перелякана дівчинка, чого ти від неї хочеш? Ти – ти злий, нечистий дух!

 Пролунав надтріснутий скрипучий голос, наче кора дерева розійшлася, вона наче вичавлювала з себе слова:

 - Я думаю, ти мусиш знати, чого я від неї хочу! Вона тепер моя, я забираю її для Нього і ти ніколи не забереш її від мене!