Після Олегової смерті та оповідання плавно підходить до поточного моменту, коли княгиня Ольга приймає послів деревлян та остаточно вирішує їхню долю.

Звістка про смерть Олега швидко ширилася Києвом. Та майже ніхто не шкодував за ним, бо після ганебної поразки він, за одну ніч, зі славетного героя перетворився на підлого зрадника... Невдячні люди перешіптувались про помсту за зраду та вбивсто і чомусь майже ніхто не пам’ятав про його величні та добрі справи. А ще багато хто просто боявся говорити подібне за його життя… Більшість торочила, що він був тираном і, нарешті, отримав те, на що завжди заслуговував…

 Дізнавшись новини, Ігор спочатку не повірив своїй удачі. На відміну від Ольги, почуття якої були досить змішані… Бо з одного боку вона мала відчувати полегшення - бо таки перемогла в цьому небезпечному двобої, її ворога не стало, та ще вона відчула певну пустоту біля серця, а ще жаль з приводу того, що такий великий воїн загинув такою безглуздою смертю… Та вона майстерно приховувала власні почуття…

Та є речі, які мудрий правитель має робити незалежно від того, подобаються вони йому, чи ні… Ольга згадала їхню першу бесіду з Олегом…

 Коли перша хвиля Ігоревої радості від того, що їм більше не потрібно боятися за своє життя минула, Ольга розвернулася до Ігоря і переконливо, дивлячись йому прямо у вічі, сказала:

  - «По-перше, знайди того карлика Чопа чи як його там, і примусь його замовкнути назавжди. Потім розберися з усіма людьми, яких ти достеменно знаєш, що вони були Олеговими шпигунами. Я хочу, щоб усі вони зникли з Києва і до того ж якмога швидше! А ще Олег має бути похований із княжими почестями, а не як ти казав, що його слід викинути десь у лісі, нехай дикі звірі поласують його плоттю, а кістки рознесуть далеко, щоб ніхто і не знав де його могила! До смерті воєводи має бути повага, він був відомою людиною!»

 - «Ольго, якщо ти саме цього хочеш, то я це зроблю!» - з почуттям відказав Ігор.

 - «Не те щоб хочу, так треба!» - з кривою посмішкою відказала Ольга та відвернулася, бо ціна влади була дорогою, тепер вона знала про це… І все ж зараз на її обличчі був вираз глибокого торжества, очі виблискували радістю, вона стільки пережила і так вистраждала цю довгоочікувану перемогу! На неї чекало велике життя, воно належало тільки їй самій! Звичайно разом з життями багатьох тисяч людей, які тепер були її підданими і тільки вона мала вирішувати їхню долю. Ну ще на додачу разом з тим слабкодухим недоумком-чоловіком, що стояв зараз перед нею з розгубленим виразом на обличчі. Ігор все ще не вірив, що це сталося, що всі його негаразди тепер в минулому, що він - великий та могутній князь, саме такий, яким завжди і хотів бути...

    …Тепер, сидячи на княжому троні, (перед нею стояли деревлянські посли) і вдивляючись у мертве Ігореве обличчя, Ольга чітко згадала весь той далекий день багато років тому майже у всіх його деталях. Вона згадала сум’яття у місті наступного дня, коли з десяток Олегових найближчих прислужників знайшли потопленими у Дніпрі. Влада змінилася, тож Ігор знайшов безліч бажаючих допомогти йому вирішити свою проблему… Та майже ніхто не помітив смерті Чопа, якого знайшли у канаві з переламаною шиєю, неподалік від його улюбленого шинка.

 Потім вона ще раз згадалала, що з часом Ігор ставав все більш і більш нахабним, як і всі слабкі чоловіки, коли відчувають, що небезпека минула і їм нічого більше не загрожує і можна досхочу збиткуватися з будь-кого, особливо з власної дружини… Так Ігор хотів довести собі та іншим, що чогось вартий, бо він все ж князь! А також щоб інші заплатили повною мірою за його колишній страх та невпевненість. Та ще показати собі та іншим, що він щось являє собою, хоча глибоко в душі добре знав, що це зовсім не так, ба навіть себе не міг обдурити, при цьому примушуючи всіх інших платити за будь-які сумніви у власній величі...

 Так Ігор почав ставитися до Ольги без належної поваги. Може саме тому що знав, що вона як ніхто інший добре розуміє його. Ігореві важкі загули та безліч жінок вже давно не були для неї таємницею, а вона, тільки таємно, платила йому тією ж монетою.

  Послів деревлян почало цікавити, чому княгиня так довго мовчить? Вона така дивна - така гарна пропозиція! Чого думати так довго?

 Ніби прокинувшись від спогадів, як від глибокого сну, Ольга здригнулася, потім ще раз поглянула на деревлян і з усмішкою промовила:

  - «Шановні посли, ваша пропозиція для мене - то велика честь, я навіть не знаю, чи варта я її!» - її голос звучав майже щиро - «Дозвольте мені все обміркувати іще раз! А зараз розпочнімо тризну, шануймо пам’ять мого загиблого чоловіка! Ви незабаром дізнаєтесь моє рішення!»

  Темні пронизливі Ольжини очі засвітилися зловісним блиском.

   - «Час помсти наближається» - подумала вона злостиво, бо в ті часи помста була святою справою - «Скоро ви про все дізнаєтесь!»