У якій описується Олегова смерть, всі її нещасливі подробиці.

Чоп їхав першим, часто і боязко озираючись назад. Лише за півгодини до цього слуги Олега знайшли його під власним ліжком, де він спробував заховатися. Весь у сльозах та шмарклях, трясучись, мов у лихоманці, лежачи з заплющеними очима і боячись навіть дихати від страху, що його знайдуть.

Могутня рука схопила його за комір, витягла з-під ліжка і поставила на ноги.

 - «Йди умий обличчя!» - почув він так, ніби вовна була йому у вухах. Чоп спробував розплющити очі, світ перед ним був розмазаним, він відчув, як холодна вода з перекинутого відра стікає по його тілу.

 - «Поспішай, бо Олег не любить довго чекати!» - почув він той самий голос.

І ось тепер він сидів на своєму низькорослому конику, намагаючись зрозуміти, що саме на в Олега на думці, бо тут був шкурний інтерес - яка доля чекає на нього самого.

  - «Він не помилував навіть Гуннара!» - про себе мислив Чоп - «Гуннара, який одного разу відвів від нього смертоносний удар списа, призначений для незахищеної Олегової спини, що його завдав повалений, але недобитий хозарин. Який не був таким вже мертвим, як до цього здавалося…»

 Інтуїція та здоровий глузд говорили йому, що він не матиме шансів після того, як покаже місце поховання коня. Але надія все ще шепотіла йому своїм тоненьким голосочком, що може, не все ще втрачено, що все ще може змінитися. А може, той дарунок, той новий чудовий кінь, що княжна Ольга та князь Ігор приготували для Олега, зробить його бодай трохи добрішим?

 Доїхавши до краю лісу, Чоп невпевнено зупинив коня, обернувся до Олега і озвався схвильованим голосом, а потім тремтячою рукою вказав - ось тут.

 Олег всміхнувся, він змірив Чопа презирливим поглядом - цей бридкий гном явно знає, що на нього чекає доля Гуннара. Він зліз зі свого коня і повільно підійшов до білого, геть обгризеного вовками кістяка.

  - «Ну що друже мій, ось ми і зустрілися! Як шкода, що раніше я не цінував тебе так, як ти того заслуговував! Ти єдиний, хто був моїм справжнім другом… І все через того клятого брехуна… Та тепер ти мертвий…» - він поставив ногу на череп - «Та знай, що я ...» - він не закінчив фрази, бо смертоносна стрічка швидко обвилася навколо його ноги, Олег відсахнувся та спробував її скинути, та наступної миті зачарований гад зашипів та глибоко її прокусив... Олег закричав, він в житті так ніколи не кричав, це був і простий людський страх смерті, і крик змученої зболеної душі, а ще страх невідомого… Він ніколи нічого не боявся в своєму житті, але не тепер… Олег таки скинув змію і розрубав її на багато-багато шматків. Та було занадто пізно. Отрута вже почала всмоктуватись у кров, в голові запаморочилося, земля втікала з-під його ніг… Олег важко впав, щоб більше не підвестися. Воїни підняли і поклали його на коня, але він вже цього не бачив. Бо впав у безпам`ятство, бо його духу вже не було в цьому світі, він бродив поміж світами та бачив інших духів…

Він побачив Аскольда - молодого і сповненого життя.    

  - «Олеже, друже мій, ми незабаром знову зустрінемось!» - просто сказав той.

  - «Ні, не зустрінемось!» - заперечив Олег - «Ти вже давно мертвий, а я - ні! Йди геть, зникни, примаро, я буду ще довго жити, бо я справді жив, а не існував, на відміну від тебе! І мені ще стільки всього треба зробити!»

 Дух Аскольда дивився на нього з розуміючою посмішкою - «Ти вже мертвий, тебе вже нема!»

  Аж ось дух Аскольда розчинився у повітрі і ніби легесенький теплий вітер наповнив повітря ароматом прекрасних квітів та трав.

  - «Інґельґарда…» - прошепотів Олег - «Ти нарешті тут… я так тебе  люблю… чому ти не прийшла за мною раніше… 

  - «Тому що було зарано, але тепер - прийшов твій час…» - вона дивилася на нього своїми зеленими очима, що завжди зачаровували його глибиною та неймовірною силою.

 - «Так, Олеже, час…»

 - «Але я ще не готовий, я ...»

  - «Ти і сам знаєш, що саме зараз час…відпусти все… що тебе там ще тримає…бо я так довго на тебе чекала…а тепер ми будемо… навіки разом!» 

  - «Інґельґарда, ти лише одна, кого я любив усе своє життя!» - ледь чутно прошепотів Олег.

  - «Я знаю, тож припини опиратися, подаруй себе глибокому, тихому і спокійному диханню вічності, подаруй собі нашу любов… вічну любов, бо тепер я завжди буду з тобою!»

Олег дивився в ту зелену безодню і вся напруга боротьби за життя поступово полишала його, поступаючись місцем безмежному холоду вічності. Олегові очі поступово скляніли і зараз лише біла тиша була навколо нього.

  Найвідданіший слуга Сигурт поклав руку на Олегову шию, коли побачив, що той не ворушиться вже кілька хвилин і не відчув пульсування крові. Він обвів поглядом всіх навколо: «Олег прямує до Валгали!» - пролунало з його уст.