Описується остаточна загибель Олегового війська, також говориться про подальшу одісею його та кількох вірних людей..

Битва вже розпочалася. І на першому етапі, поки булгари ще не зібрали всіх своїх сил, вона була успішною для русів, але Олег знав, що це ненадовго. Перший удар русів був настільки потужним, що вони розчавили і розбили лівий фланг булгарської армії, на якому перед тим зосередили всі свої сили. Але ситуація змінилася, коли свіжі сили булгар підійшли та вдарили ззаду. Пастка закрилася, вікінги були оточені і виходу та спасіння вже не було.

 - «Пора!» - вирішив Олег і подав сигнал. У розпалі бою майже ніхто не помітив дивної речі - що деякі з русів викидали зброю, знімали обладунки та одяг і стрибали за борт.

                                                    ***

 У обумовленому місці Олег зібрав своїх людей під великим дубом, який було далеко видно з води. Вони були майже оголені і дуже змерзли, та найголовніше - були живі. І тільки ножі, що брали з собою, лишилися в них.

 - «Друзі мої, радію, що ви живі, та лишилося найважче!» - пошепки наказав їм Олег - «Ми повинні захопити отой човен, що стоїть осторонь, там лише п’ять булгарів, вони підготували його для трофеїв, але сьогодні він послужить для нас! Ми повинні тихо, як тільки можемо доплисти до них, перерізати їм горлянки і захопити човен, вони зараз не чекають на нас, і це наш єдиний шанс!»

 Все сталося саме так, як передбачив Олег. Охоронці на човні були захоплені зненацька, і хоч він стояв окремо від усіх, наближення вікінгів було приглушене шумом битви, тож вони нічого не зрозуміли, поки не стало занадто пізно - з води випірнули двадцятеро головорізів, а їхні горлянки перерізали сильні м’язисті руки. Тривогу не було піднято, бо вся увага вся булгар була зосереджена на битві, що ще продовжувалася, хоча і добігала свого природного кінця… Ніхто й не помітив, що невеликий човен для трофеїв крадькома рухається у зворотному напрямку.

                                                       ***

 Боячись, що їх викриють, Олег та його люди не випускали з рук весел, вони не відчували ні холоду, ані голоду і весь наступний день лише гребли і рухалися вперед, поки їм ставало сил. На їхню радість піднявся попутний вітер, вони поставили вітрило і їхній поступ став швидшим.

 Лише наступної ночі, геть знесилені, вони вирішили зупинитися біля невеликого селища. Вони пограбували його, вигляд оголених чоловіків із ножами спантеличив тамтешніх селян, вони майже не чинили опору.

 Руси швидко забрали їжу та одяг і відразу сіли в човни… Вони пропливли землями булгар, потім меря, мурома, а потім вятичів по Волзі. Потім покинули човен, пішки пройшли зо тридцять кілометрів до притоки Дніпра, забрали човен у якогось рибалки і землями радимичів вирушили вниз за течією Дніпра аж до Києва. Їм дуже пощастило, що жодна озброєна ватага, яких було безліч на середній течії Дніпра не натрапила на них…

                                                   ***

  Коли в середині листопада Олег нарешті побачив київські пагорби, він з полегшенням зітхнув, бо й сам не вірив, що він це все насправді бачить, після всіх тих нещасть. Але він знав, що важкі часи тільки починаються. Він, колись уславлений воїн, повинен буде відповісти перед своїм народом за страшну поразку та загибель війська. У якомусь сенсі краще б йому було загинути десь у хозарській землі… А запобігти страшному гніву людей неможливо, а хоча б на якийсь час відвернути їхню увагу - це дати їм щось ще більш жахливе, трагічне(хоча що може бути трагічнішим за загибель п`ятдесяти тисяч воїнів?!), те що їх засмутить, та на якийсь час відволіче від невдячних думок, від нього самого. Можливо щось на зразок передчасної смерті молодого спадкоємця-князя та його юної дружини? Олег знав, що його покійна дружина ніколи б не схвалила подібного… Та і йому самому було гидко думати про таке, бо насильство щодо князівни було йому огидне, хоч він свого часу і погрожував Ользі… Та потопельник хапається за соломинку. А тут на кону було його життя. А Олег вважав, що це може його врятувати...

  - «А все ж в цьому щось є!» - вперше за довгий час втішна думка відвідала його - «Одним пострілом я вб`ю двох зайців - позбудуся претендентів на владу та, бодай на якийсь час, відверну увагу від себе!»

  - «Може все має відбутися так - на Ольгу нападуть якісь бродячі розбійники і вб’ють її саму і всіх її слуг, коли вона повертатиметься зі своєї знаменитої прогулянки в передмісті...

 А Ігор згодом упаде в канаву і зверне собі шию після відвідин шинка, де він неодмінно оплакуватиме передчасну смерть молодої дружини. Що ж, є над чим добре поміркувати та згодом дати завдання підручним…

Але все ж спершу я маю відвідати свого єдиного вірного друга - мого коня! Він завжди був моїм талісманом і я як ніколи потребую його… І ще я впевнений, що цього всього б не сталося, якби він був поруч зі мною!» - Олегові думки знову стали похмурими, мов темна ніч.

  Зустрічали в Києві Олега не надто радісно, обличчя людей були темними та неприязними. Олег знав, що насувається буря… Лише увійшовши до свого палацу, він одразу послав по слуг - «Знайдіть мені Гуннара, я негайно хочу бачити свого коня!»

  П'яного Гуннара знайшли десь за годину, але ще дві години знадобилися, щоб доставити його до палацу.

  - «Достойний воєводо… я не зміг врятувати… твого благородного коня... він захворів... помер... може…» - Гуннар на хвилю замислився» - «… був занадто... старий…» - заплітаючись вичавив з себе Гуннар, він насилу стояв на ногах.

 Це був удар нижче пояса, Олег відчув, як гнів підкочується йому до горла та спершу він навіть не зрозумів, що саме йому говорять:

  - «Ти, п’яний дурню, що ти мелеш, що? Мій кінь… що… мертвий…?» - Значення слів поволі дійшло до нього, але він все ще не вірив у те, що почув.

  - «Так і є» - п`яно, але ствердно мотнув головою Гуннар - «Я не зміг ...

  - «Досить! Охорона, взяти його! І стратьте його…прямо на цьому місці…» - додав Олег навіть не роздумуючи, тепер біль втрати здавив йому горло і останні слова він прошипів ледь чутно.