Розповідається про Олегові спроби разом з рештками війська закріпитися у природній фортці, а потім прорватися крізь переважаючі сили волзьких бугар.

Після цієї битві Олег був майже у відчаї - лише один з десяти воїнів, що вийшли з ним з Києва, зараз були з ним. І він відчував, що це ще далеко не кінець їхніх негараздів.

  - «Ганебна поразка, смерті безлічі молодих та сильних воїнів, втрата майже всіх скарбів та всіх рабів… а що буде далі?» - питав себе він. Йому не було так байдуже до русів, як він раніше вважав… Їхня безглузда загибель, всіх тих, що не змогли дістатися човнів та лишилися в таборі... Він жодної секунди не сумнівався, що всі вони вже мертві, навіть ті, що ще живі. Та ще більше його хвилювало власне майбутнє, яке наразі було дуже туманним...

Але головне питання було наступне - а що робити зараз?

 Так, вони повинні вертатися до Києва тією дорогою, якою прийшли, до того місця, де суходолом могли дістатися до Дону, а звідти вже водою до Києва.

 Він знав, що мусульмани не переслідуватимуть їх на цьому шляху, бо їхній табір знаходився на протилежному, лівому березі Волги. Бо вони прийшли сюди зі сходу, з війни з печенігами десь на межі з азійськими степами... Для нападу на русів їм по-перше треба було повсім переправитись через широченну річку, а це дуже непросте завдання. Щоб зробити це разом з кіньми, потрібно багато часу і зусиль і, скоріше за все, в них недостатньо для цього човнів. Ну, або так Олег думав… Крім того, він був майже впевнений, що при всіх тих багатствах, що залишилася на березі, вони знайдуть собі значно цікавіші заняття, ніж переслідувати купку жалюгідних обідраних втікачів…

 Коли руси прибули на місце висадки, звідки вони почали свою подорож Волгою, Олег першим вийшов і роззирнувся навколо - нічого, лиш порожній степ. Не чекаючи накказу, його люди почали ставити свої човни на колеса. Вже майже всі човни були на сухому, коли вони їх побачили.

 Буртаси з'явилися нізвідки. Їхній чорний одяг тріпотів на вітрі, переможний гортанний крик заповнив степ.

 - «Ховайтеся за човнами, лучники наперед!» - скомандував Олег.

Буртаси мов навіжені носилися між поставлених на колеса човнами і пострілами з луків та влучними кидками списів виривали русів одного за одним з їхніх лав.

 - «Ми так довго не втримаємось!» - Олег швидко оцінив ситуацію, буртасів було дуже багато і єдиним порятунком було повернутися до води. Впорядкований відступ швидко перетворився на безладну втечу.

 Вже у відносній безпеці знову у річці Олег порахував, що десь п'яту частину човнів разом з воїнами було втрачено назавжди. І тепер його єдиною надією було проходження по Волзі на північ і захід, через землі Волзької Булгарії, щоб дістатися Києва з іншого боку, з півночі.

Сидячи на кормі лодії і вдивляючись у воду, вже піднявшись вгору проти течії до земель Волзької Булгарії та побачивши, що за ними стежать, Олег несподівано зрозумів те, про що і раніше підозрював - все це не просто невдалий збіг обставин, а сама справжня хазарська помста! Бо їх вистежено і зраджено, і тут, у Волзькій Булгарії вони повинні бути готові до такого самого перебігу подій…

  - «Я маю перехитрити їх, але як? Зараз же я на їхній землі!» - гарячковито думав Олег - «Звичайно, за нами будуть стежити, і єдина наша єдина надія - сховатися удень десь на березі, а вночі тихо прослизнути повз булгарську флотилію!»

 Пропливаючи далі  булгарською землею, він наказав відправити розвідників наперед, щоб знайти якесь безпечне місце для укриття та вивчити безпечні маршрути для подорожі вночі.

  Розвідники повернулися з доповіддю, що наразі все тихо, вони не бачили жодних ознак булгарського флоту. Але Олег не дуже вірив обнадійливим новинам, він знав, що весь час вони, як і раніше знаходилися під пильним наглядом та спостереженням.

 Вони наблизилися до того місця у Нижній Булгарії, яке його розвідники охарактерізували як природну фортецю. І Олег відразу оцінив це. Місце було низьке і вузьке між двома крутими пагорбами на лівому березі Волги. Колись це був острів, але тепер широкий рукав, що відокремлював колишній острів від суходолу, був майже сухим, але щільно вкритий багнюкою на дні, у якій міг застрягнути і вершник, і пішаниця… Два високі пагорби були пов’язані між собою перетинкою у формі дуги настільки широко, що чотири тисячі воїнів, які зараз були з Олегом, могли легко там розміститись. Також береги пагорбів були кам'янистими, обривистими та важкодоступними з боку води, а по них було розкидано безліч каменю, валунів та скель. Єдиний, відносно безпечний шлях у гавань пролягав по воді між двома пагорбами, які нависали над нею і контролювали весь простір навколо. При бажанні, яке звичайно в Олега було, все це можна перетворити у неприступну фортецю. Неширокий отвір між скелястими пагорбами, де вони майже сходились, утворював зручну гавань і на піщаному березі було достатньо місця щоб розмістити всі їхні човни. Також бухта була багата рибою, що забезпечувало Олега та його людей їжею та прісною водою.

  - «Ми зможемо боронитися тут нескінченно довго!» - з полегшенням думав Олег, оглядаючи свої нові володіння з висоти пагорба, і мабуть це вперше, за досить тривалий час, коли він і справді може гарантувати безпеку своїм людям. Олег наказав виловлювати рибу сітками та вполювати якомога більше дичини у найближчому лісі, щоб забезпечити себе найкраще, поки ще не пізно, доки їх не було знайдено та оточено ворогом.

 За три дні навколо табору помітили перших булгарських розвідників, а незабаром прибули і основні сили, човни на річці і вершники на суходолі.

 Наближалася гроза, але Олег з посмішкою та презирством дивився на свого ворога та його слабкі спроби дістатися його - прийшов час для помсти.

 І Олег розгадав їхній план - під покровом ночі булгари намагалися заскочити русів зненацька, підійшовши впритул з двох сторін, на човнах з води та кіньми та пішки з боку берега, але вікінги вже чекали на них.

                                                      ***

  Тієї ночі Олег і справді дозволив їм підійти якомога ближче, і тільки боячись пошкодити власні човни він не дав їм підійти ще ближче з боку річки. Потім він засурмив у ріг і це було сигналом до відбиття атаки.