У якій Віщий Олег згадує, як йому не вдалося переконати воїнів якнайшвидше забиратися з хозарської землі, тож він був змушений прийняти нерівний бій.

Олег стояв на горі і дивився на наближення мусульманських військ. Тепер він гірко шкодував, що не дослухався до своїх радників взяти човни, залишити всю здобич і рабів на березі та плисти так далеко, як тільки можна. Він шкодував, що заключив цю угоду з Веньяміном, бо зупинившись у цьому місці, розвантаживши човни, виклавши награбоване та рабів на берег, щоб відділити Веньямінову частку, він став вразливим. Бо тепер на нього можна було напасти. Зі злістю згадав він, як Веньямінові люди забрали найкраще, а його воїни були занадто втомлені та хворі, щоб опиратися та диктувати свої умови, бо все, що вони хотіли – перепочинку, та залагодження справи хоча б з Беком… Але тепер уже пізно було шкодувати про це. І тікати до речі теж. Навіть якби він зараз переконав своїх людей рятуватися втечею, це було б неможливим, бо мусульмани на своїх конях легко перехоплять їх. Бо не зустрічаючи опору по всьому фронту вони першими дістануться човнів. До того ж переконати вікінгів тікати без бою було просто неможливим, та ще й залишивши ворогові усю здобич.

  Але й шкодувати про щось було занадто пізно. Олег, як завжди, взяв себе в руки, відновивши душевну рівновагу та почав віддавати накази. Його воїни були готові зустріти ворога.

 Перший удар мусульманської кінноти був жахливим. Вони змели центр армії вікінгів і майже розділили його на дві частини. Тільки поспішно споруджені укріплення, зроблені зі вкопаних у землю дерев’яних кілків, сповільнили, а потім зупинили їх просування.   

  - «Лучники - наперед» - наказав Олег. Градом стріл з флангів, що не зупинявся а повторювався і повторювався, кіннота ворога була знекровлена.

  Перші ряди кінноти поріділи майже наполовину. Хозари намагалися сховатися за свої щити. Але це було неможливо, бо стріли летіли рясно, а щитом не можна прикрити ноги, чи захистити коня. А набрати швидкість, щоб розчавити лучників, вони теж не могли, бо ті ховалися за фортифікацією із загострених паль і безкарно розстрілювали їх. Мусульмани поступово почали відходити. Решткам своїх передових частин Олег також наказав відійти за укріплення, таким чином вони всі могли протриматися значно довше. Потім він зібрав нараду своїх людей. Безнадійне становище вимагало відчайдушних рішень, тож Олег зважився на подібну промову:

  - «Руси, я пропоную ось що - як настане ніч, ми полишимо усю здобич і рабів на березі і, поки хозари не допетрали що й до чого, ми, позбавлені того, що нас затримує і наражає на небезпеку, можемо швидко сісти у човни і втекти. Ще він не закінчив свою промову, як вона була потоплена у шквалі розлючених голосів.

    Олег підняв праву руку:

  - «Тиша, я ще не закінчив!»

  - «Але що ти нам можеш ще сказати?» - почулися поодинокі голоси, але шум дещо вщух. 

  - «Так, нас більше, загалом десь тисяч тридцять» - вів далі Олег -  «Але тисяч п'ять дуже хворі, більшість з них такі слабкі, що навіть не можуть підвестися самі, не кажучи про те, щоб тримати зброю! Ще тисяч п'ятнадцять також дуже слабкі, навряд чи вони стануть нам у великій нагоді в бою. Десять тисяч, що лишилися, знесилені після багатомісячних битв, хвороби та подорожі по бурхливому морю. Зараз ми не зможемо протистояти п'ятнадцяти тисячам вершників елітної мусульманської гвардії, і хто знає, скільки ще може приєднається до них! Люди мої, вірте мені!» - вів далі він, але тут його голос знову потонув у шквалі обурених голосів.

  Ульф, колись відданий Аскольдів собака, дуже старий, але як і колись переконаний у власній правоті та переконливий, вийшов вперед і, вказуючи кривим вказівним пальцем на Олега, зловісно кривляючись промовив:

  - «А ти не наш князь, наша княгиня - Хельга, спадкоємиця Аскольда Великого, а князь - її законний чоловік. А ти – самозванець і завжди ним був!» - не боячись, немигаючими, круглими мов у філіна очима Ульф дивився Олегові прямо у сірі очі - він був занадто старим, щоби чогось боятися - «І тому ти не можеш наказувати, що нам робити!»  Його слова воїни зустріли шквалом схвальних вигуків.

Олег вирішив, що зараз за краще буде трохи поступитися:

  - «Гаразд, добре, люди мої, тоді я зроблю те, що ви, що ви хочете. Але чого саме ви хочете?» - втомлено мовив він. Йому зовсім ні на кого зараз було спертися, бо полишити важко здобуту винагороду було щось нечуване для вікінга. Але після того він не раз жалкував, що піддався настрою натовпу.

   Ульф знову підвищив голос:

  - «Ми будемо битися, ми - руси! Ми ніколи не відступали перед жодним ворогом!» - Його голос знову був заглушеним бурхливим схваленням натовпу.

  - «Так, так, якщо ти не можеш нас вести, то відступися! Ми оберемо собі іншого лідера, справжнього чоловіка, а не лякливу бабу! Того, хто не злякається якоїсь зграї клятих хозар!»

  - «Гаразд, добре, народе мій. Якщо ви цього хочете, я розповім вам, що я буду робити…» - покаянно мовив  Олег, подумавши при цьому, що якщо до цього часу жоден ворог не переміг його, то це можуть зробити тільки власні люди!

  - «Сьогодні вночі дві тисячі наших кращих воїнів повинні бути готові до сміливої вилазки. Якраз перед світанням, коли сон найглибший, і навіть вартові починають дрімати, ми тихо прокрадемося до їхнього табору. Вони будуть сонними і не матимуть переваги, які дають їм їхні коні, тому ми зможемо вирізати їх уві сні, перш ніж вони щось зрозуміють!»

   Якусь мить панувала тиша, а потім схвальні вигуки, бо воїни ще вірили у нездоланність керманича:

 - «Хай живе Віщий Олег!» - потужний крик заповнив все, ніби й не було жодної незгоди.