У якій Бек знову приймає послів русів, згадує недавню зустріч з Каганом Обадією, та остаточно вирішує долю русів на своїй землі.

ось Бек Веньямін знову мав нагоду споглядати тих самих ще недавно таких міцних та зухвалих чоловіків. А тепер всі у лахмітті, з жахливими відбитками хвороби на обличчах, ще худих і виснажених, які проте намагалися стояти з гордою поставою і рішучістю у блакитних очах.

  Лише вчора він був у Кагана, стоячи перед ним на колінах, тримаючи в руках палаючу гілку. Це приниження болісно озивалося в його гордій душі, але це було даниною традиції і він мав це шанувати, а ще неухильно виконувати.

  - «Чому ти прийшов до мене Веньяміне?» - слова Кагана звучали пафосно - «Сьогодні я розмовляв з Богом, а ти увірвався та перервав мою молитву до нього!»

  Каган Обадія говорив пошепки, ледь чутно, хриплим нерозбірливим голосом. Та все компенсував владний погляд запалених, геть червоних очей, що уважно спостерігав за Веніаміном з майже глузливим виразом. Худорлява фігура Кагана була вся вбрана у чорне, включно з каптуром, що прикривав сиве волосся, він гордо сидів на величезному, майже царському троні, а сукувата палиця в його руці погрозливо похитувалася в бік Веньяміна.

 - «Великий і могутній Кагане, пробачте мені мою зухвалість! Тільки величезна небезпека для самого існування держави хозар, завжди істинних у Вірі змусила мене це зробити!» - шанобливо та з почуттям повів далі Бек - «Оскільки всі знають, що Ваша мудрість дорівнює лише Вашій проникливості та дару передбачення, а ще розумінням Божої волі!

І я смиренно прошу вас допомогти мені, бо я заплутався і втратив свій шлях! Я хочу знати, що було у Ваших видіннях? Яка воля Великого Бога, та що я маю робити зараз? Бо війна з печенігами все ще триває, а моя мусульманська гвардія бунтує, вимагаючи покарати русів за страждання їхніх одновірців! А руси, у все ще великій кількості стоять неподалік Ітилю, нашої столиці! Що я маю робити? Скажіть, прошу, пролийте своє божественне світло на мою душу, що заблукала, вкажіть мені шлях!»  - мовив Веньямін майже благально, що було теж даниною традиції, бо в душі він і не почувався настільки безнадійно.

  - «Перш за все хочу сказати, що ти завжди повинен мати Віру в своєму серці, а не тільки в часи великих випробувань! Ось тоді б ти наблизився до Великого Бога і став би вгодним йому!» - високо піднятим вгору кривим пальцем Каган начебто сварив свого Бека -

 «Але все ж я скажу тобі, що Він вказав мені так ясно, як божий день і ми всі маємо діяти відповідно з Його волею!» - повчально вів далі Каган.

  - «Війну з печенігами майже скінчено. Ми розбили основні їхні сили. А руси мають заплатити за всі ті біди, що були спричининені ними Каганату! А мусульмани, в свою чергу, мають помститися, щоб їхня лють та ненависть вилилася не на нас, а на наших ворогів! А після цього обидві сторони стануть слабшими, хто б з них не переміг!

 Хочу тобі ще раз нагадати, що багато років тому руси позбавили нас законного права збирати данину з полян та сіверян. А ще вони багато разів вони підло нападали на нас, нищили наші міста та селища, поля та посіви! І ось прийшов час розплати. Їхнє військо небоєздатне, поріділе, ослаблене невідомою хворобою, яка вочевидь є божою карою за їхні страшні гріхи. І тому воно довго не зможе протистояти мусульманам. До того ж так ми отримаємо не лише ту частину здобичі, яку віддадуть тобі…» - Каган хитро вишкирився, через своїх шпигунів він добре знав про змову бека та русів - Веньямін винувато опустив очі - «а цілком все!

  - «Але все ж слід попередити русів у будь-якому разі! Бо ті, хто виживе, скажуть іншим, а інші помстяться нам… Наразі я все сказав, а тепер забирайся!» - Махнувши рукою, Каган показав, що аудієнцію скінчено.

  Веньямін увесь цей час тримав запалену гілку, вогонь вже добирався до його рук, які почав обпікати, сморід паленої шкіри рознісся по невеликій кімнаті. Пересилюючи біль Веніамін низько схилилися, і все ще на колінах, виповз за двері.

  А тепер була Веньямінова черга збиткуватися з когось, зверху вниз він дивився на русів. Бо зараз мав над ними владу та вже знав, що на них чекає, а вони поки що ні.

  Аж ось, після довгої паузи, він вимовив:

  - «Ви повинні віддати мою половину всієї здобичі і рабів, як ми і домовлялися, я незабаром пришлю своїх людей до вас!» - Тут він знов зробив паузу, вочевидь мислячи, як це краще подати - «Але є дещо, що ви маєте знати - мусульмани не подарують вам кривди одновірців і збираються на вас напасти! Тож ви повинні бути готові до цього, бо я не зможу їх втримати!»

Знаком голови він показав, що аудієнцію скінчено.