Спроба мусульман взяти реванш та вихід русів з каспійських земель через моровицю та є розповідь про лютий шторм.ї.

Після довгих днів сумування за батьками й рідним домом, намагань розрадити меньшого брата, бо Зухра була не по роках розумна, вона стала уважно спостерігати за Ерном. Вона не розуміла, що говорить вікінг, але знала, що цей дивний велетень з білим волоссям, блакитними очима та обличчям, вкритим страшними шрами, що геть його спотворювали, врятував їй та її меньшого брата. І вона не сприймала його як одного з цих вбивць-недолюдків та була йому до певної міри вдячна. Хоча певна апатія і охопила її. Та вона знала, що має підтримувати молодшого брата, що був геть безпорадним. Тому не шукала розради в сльозах, щоб ще більше його не засмутити. Він майже без упину плакав та просився до мами. Зухра як могла заспокоювала його, пестячи непокірне курчаве волосся, та шепотіла на вушко, що мама ось-ось повернеться… Хоча її ще дитяча свідомість була геть перевантажена страшними сценами насильства, яке до того ж продовжувались і продовжувалось…

 Бо опинившись у своєму таборі, вікінги займалися тим, що було для них звичним життям - пияцтвом, жінками, хмільними веселощами та дуже часто сварками та бійками, а іноді і поєдинками поміж собою.  В цей самий час деякі ватаги ходили у виправи для грабунку та щоб роздобути провіант, інші лишалися в таборі, а потім вони змінювалися місцями.

  В цей час Гайтам, правитель Шиврана, задумав помститися новоприбулим зайдам, яких сюди ніхто не кликав. Він зібрав велику армію з місцевих жителів, розмістив їх всіх на торгових та купецьких кораблях(бо інших в нього не було) та вивів у море, з наказом винищити усіх русів до ноги.

 Того ранку було трохи туманно. Зухра прокинулася рано, вона розирнулася навколо - Алім мирно спав біля вигорілого вогню, поруч із могутньою фігурою Ерна. Навіть його лежаче положення свідчило про те, що він ніби прагнув захистити дитину від усього жахливого, що відбувалося в таборі. Ерн намагався не залишати дітей самих, бо боявся, що їх скривдять. Вдень і вночі табір був безкінечним балаганом галасливих розбірок, сварок, хмільних веселощів, пісень, криків гвалтованих жінок та дитячого плачу. Тільки під ранок все це припинялося. Зморені надмірними розвагами та алкоголем вікінги засинали. Зараз було тихо, лише чиєсь хропіння та бурчання уві сні порушувало тишу.

 Раптом Зухра побачила, що з туману з’явилися кораблі, багато кораблів, усі вщерть заповнені людьми. Це не були люди її народу, але вона знала, що це мусульмани, всі вони були у білих та чорних тюрбанах, з круглими щитами, списами та луками, готовими зараз напасти. Не хвилини не вагаючись, бо вірила що інші нападники їх точно не пошкодують, Зухра підбігла до Ерна і, схопивши його плече, крикнула йому у вухо:

  - «Гей велетню, прокидайся, на нас напали!» 

Коли Ерн підскочив і почав витирати заспані очі, він побачив, що перші мусульмани вже висипали з кораблів і швидко бігли до них по коліно у воді, розмахуючи зброєю. Ерн дістав свій бойовий ріг та засурмив у нього, його громовий голос розбудив воїнів. Вони поспіхом хапали зброю та обладунки. 

 А тим часом перший загін мусульман вже опинився на березі і найближчу до них група русів, що навіть не встигла стати до бойової лави, була зметано, мов суху траву сильним вітром.

  Мусульмани напирали, але далі вглиб берега руси вже були готові зустріти їх і їхнє просування уповільнювалося.

 Мусульмани висаджувалися і знов прибували, їх було дуже багато. І хоча їх кількість була вдвічі більшою, ніж вікінгів та останніх було захоплено зненацька, битву ще не було виграно.

 Гайтам, правитель Шиврану стояв на палубі біля носу свого великого корабля. Він прекрасно бачив битву, мусульмани повільно просувалися, поле перед ними та позаду них вони вже густо вкрили тілами у білих та чорних тюрбанах, або у вікінгських обладунках. Хоча руси й повільно відступали, але зараз робили це організованою формацією і, щоб розбити їх, щоб перевага у чисельності мусульман стала більш відчутною і вирішальною, потрібно було спочатку зруйнувати їхню лаву.

  - «Лучники наперед!» - наказав Гайтам. Коли мусульманські стрільці випустили свої стріли, то їх було так багато, що на деякий час вони закрили сонце. Багато вікінгів було вбито, поранено, багато з них все ще стояли, але стікали кров’ю - формацію було зруйновано.

  Можливо, це і було б кінцем русів, та в наступну мить Гайтам почув різкий звук рогу з протилежного боку, він повернув голову туди. Вікінги з іншого острова атакували мусульман звідти. Їхні човни - лодії та дракари оточили значно більші кораблі мусульман і їх було багато, вони були швидкі та добре маневрували. До того ж вікинги були тими самими піратами середньовіччя - вони прекрасно знали як та вміли воювати на морі. До того ж в них було все необхідне спорядження. Залізними гаками на довгих мотузках були зачеплені три найближчі кораблі мусульман та за допомогою дерев’яних драбин руси дерлися на борт. Котрісь з них туди потрапляли, незважаючи на те, що багато хто був уражений списам або стрілами на шляху туди. Деякі драбини були скинуті і вікінги трощили свої кістки та черепи, коли падали назад, на свої човни у важких залізних обладунках. Але багато русів все ж дісталося палуби мусульманських кораблів і тут почалася різанина.

 Більшість мусульман були просто викинуті зі своїх кораблів. Деякі стрибали за борт самі, деякі ще намагалися чинити опір, але це тривало не дуже довго. Невдовзі три передові кораблі були захоплені і переможний вигук русів рознісся далеко над морем.

Гайтам зрозумів дилему ясно та чітко - якщо він програє битву на морі, то він програє все. Він наказав своєму заступникові на іншому кораблі:

  - «Слідкуй тут! Тримайте їх під обстрілом, поки повністю не знекровите. Тоді вдарте всією силою та повністю знищіть!»

 Він наказав повести власний корабель прямо на човни вікінгів. Коли Гайтам наблизився до місця битви, вікинги вже майже захопили ще два кораблі шивранців.

  Олег був у самому центрі бою. Він стояв на одному з колишніх мусульманських кораблів і бачив, як до нього наближається велика ескадра. На першому кораблі він побачив високого чоловіка в білому одязі та тюрбані, який жваво розмахував руками, віддаючи розпорядження своїм людям.