Детально описується плюндрування Табаристану, а ще оповідання про варяга, що в силу певних причин спробував допомогти місцевим.

День обіцяв бути жарким, як і всі попередні. Рано-вранці, доки спека не стала занадто сильною, Захра сиділа на березі і дивився у прекрасне блакитне небо, на якому не було жодної хмаринки. На жовте яскраве сонце, що підіймалося, вода у морі злегка пульсувала, блищала й переливалася усіма кольорами веселки.

  Їй подобалось бути тут у цей час. Їй здавалося, що магія і душевний спокій наповнюють її доброю і чарівною силою, вона думала про уявні діаманти й смарагди, яких ніколи не бачила, а її родина ніколи не мала. Але попри це вона бачила себе маленькою принцесою, а русалки були її слугами і всі скарби моря належали тільки їй. І в один день, далеко з-за моря приїде чарівний принць, який неодмінно закохається та освідчиться їй, а вона звичайно полюбить його також.

 Сонце не пекло, а приємно гріло, вітер був легесенький, хвилі м'яко погойдували її оголені ноги, які вона занурила по коліно у воду… Це був такий приємний дивний сон.

  Зухра сиділа на білому чистому піску, притулившись до човна, її ноги у теплій воді, вона напів-спала, напів-мріяла. Неподалік грав її маленький братик Алім. Одним оком він поглянув на старшу сестру, яку любив більше всіх на світі, через те, що вона така добра - темне волосся, миловидне спокійне обличчя, зараз вона здавалася найчарівнішою дівчиною, яку він коли-небудь міг бачити... Їй було лише десять, але вочевидь за кілька років вона стане красунею. Намагаючись не збудити сестру, хоча він і був трохи роздратований, Алім повернувся і пішов далі по березі. Цей день був днем її народження, а вона вчора пообцяла погратися тут з ним, поки сонечко приємно гріє, а не пече, а вона захотіла все отак просто проспати!  Алімові стало трохи нудно - він геть сам, Зухра спить, а їхні батьки поїхали на ринок у сусіднє селище і повернуться тільки ввечері…

  Аж ось, він побачив у морі те, що швидко привернуло його увагу. Маленька крапка, що з’явилася на горизонті, почала зростати, більшати, доки не з’явилася ще одна, потім ще і потім ще одна. Потім вони ще більше ростуть і поступово стають човнами, спочатку маленькими, наче іграшковими, потім більшими й більшими. А потім він може чітко і виразно бачить обличчя людей. Дещо засмаглі, але все ще блідші, за обличчя мусульман і світле волосся, що вибивалося з-під важких шоломів та обладунків. А обличчя суворі та похмурі, більшість з них вкривало багато шрамів.

  Алім раніше ніколи не бачив цих людей, але чув від свого друга Фари, батько якого був купцем, що люди з блідою шкірою та світлим волоссям живуть далеко за морем і багатьма повноводними річками. Потім сполохана думка закралася йому в голову - а чи добре хочуть зробити ці люди? У них у всіх в руках зброя! Він підбіг до Зухри, торкнувся рукою її плеча і вигукнув:

   - «Зухро, прокинься! Там якісь дивні білолиці люди! В них обладунки та зброя! Багато зброї!»

 Коли  перелякані діти бігли до свого дому, берег уже був повен човнів, воїнів і звідусіль чулося брязкання зброї.

  Ерн дивився, як його люди висаджуються на берег. Він бачив це все сотні разів - вбивства, грабежі, насильство та підпали. Але чомусь саме сьогодні вид цих двох нещасних дітей, що до смерті налякані і тікають від банди головорізів, став наче спусковим гачком, що привів до дії механізм, те, що давно визрівало у його до того незворушній душі. Ернове серце давно було схоже на камінь. Аж до сьогодні його сумління спало і ось, несподівано, він прокинувся, і побачив все так, як воно є. І те, що і раніше не завжди давало йому спокійно жити,  а це було почуття запізнілого розкаяння та спокути, переповнило його розум. Мов блискавка освітила всі його почуття. В одну мить він вирішив і зрозумів, що таким чином позбавиться бодай частини тягара, що гнітив його душу. Бо якщо не зміг врятувати власних дружину та дитя, то зможе і повинен врятувати хоча б цих двох бідолашних невинних дітей… Це був його спосіб зробити бодай щось добре, змивши бодай частину гріхів перед обличчям грізних богів, які звісно, це вони покарали його… Це було те, чого він ніколи не робив раніше…

 Ще дорогою сюди, він постійно згадувавав той далекий день, десь близько року тому, все наче стояло в нього перед очима… То була ніч напередодні Купала…

 …Полянські юнаки, та дівчата в білих довгих шатах, заквітчані вінками, обходять велике святкове багаття, тримаючись за руки, співаючи радісні пісні. Потім молодь у парах стрибає через вогонь, міцно тримаючи один одного за руку. Всі навколо радіють та веселяться.

Ерна привабило це видовище. Він був молодий і не міг відвести очей від чарівних, гарно вбраних полянських дівчат. Одна з них торкнулася його серця найбільше. Хоча була вона дуже гарна, але чомусь зажурена та зовсім самотня. У розпал гулянь вона разом з іншими спустилася до річки, зняла з голови вінок і пустила його у воду. Вінок прибився до берега саме там, де стояв Ерн. Згідно віруванням слов'ян це означало, що боги вирішили, що вони призначені один одному… Їхні очі зустрілися і це було кохання з першого погляду. Її звали Любава, і вона назавжди змінила його світ.

Він зараз згадував, як ця дивна полянська дівчина часто повторювала:

  - «Ерне, ти бачиш, життя -  це повноводна річка з сильною течією, що несе нас, і ми маємо чи протистояти їй, або скоритися… Та ми також можемо бути тими, ким насправді є, це в наших силах! Ми маємо почути поклик серця і не тільки залишити щось після себе в цьому світі… а й зробити світ навколо себе бодай трішки кращим!» - і вона завжди вірила в це.

 Тоді вони разом гуляли у лісі, а вдягнена у широкий балахон, бліда, простоволоса, Любава здавалася схожою на якусь полянську ведунью… І перший раз почувши це, Ерн отетеріло подивився на своє довговолосе, карооке диво очима, сповненими нерозуміння та здивування. Він сам все це не дуже розумів, та не чекав почути щось подібне від цього «не від світу сього» сільського дівчиська: