У якій Олег, повертаючись з небагатьма вцілилими до Києва після невдалого походу, згадує нещасливі обставини, які позбавили його перемоги та війська.

Олег напівсидів, напівлежав біля корми човна, увесь вкритий вовчими шкурами. Лихоманка трусила його тіло, а іноді він відчував, як холод розповзається по зболеному тілу. Хоча його права рука була сильно ушкоджена і боліла як чорт, зараз він не відчував її. Він напівспав- напівмарив, його розум все ще жив подіями минулих днів та місяців, що були не надто приємними. Два дні подорожі залишилось, щоб дістатися Києва. Олег похмуро дивився на дніпровську воду, його думки були як найтемніша ніч.

 - «Кляті хозари! Підлі зрадники!» - думав він, найбільше звинувачуючи  боягуза бека Веніяміна, який не зміг, або не схотів перешкодити воїнам-мусульманам помститися за своїх одновірців (або, можливо, навіть надихнув їх на це). Хоча й попередив русів про небезпеку.

  - «Звичайно, чому б хоча б цього не зробив!» - подумалося Олег - «Він отримав добру половину нашої величезної здобичі, до того ж він не знав, хто переможе, а хотів бути приязним до обох сторін! Щоб не втратити своєї позиції в будь-якому результаті цієї битви!»

  А ось зараз Олег знав, що його власна позиція досить хитка, бо він вивів із Києва найбільшу і найкращу армію, яку знав світ - майже п’ятдесят тисяч найкращих воїнів у тисячі лодій. А де всі вони зараз? Зараз лишилося лише двадцять голодних, поранених та хворих чоловіків у лахмітті. Олег точно знав, що дні його слави в минулому.

 І кияни обов`язково зададуться питанням, що, можливо, він не такий уже й великий керманич, можливо, його давно слід було б замінити на когось молодшого? Ну, наприклад, їхнього законного князя Інгвара та його не менш законну дружину Хельгу, внучку та спадкоємицю Аскольда Великого!

  Єдиний спосіб уникнути цього сценарію - це вбити їх обох. Але він знав, що не міг зробити цього відкрито. І ще він знав, що це необхідно для збереження його власного життя. Повернувшись до Києва, він збирався дати особливе завдання своїм підручним. Так, Хельга має померти під час однієї своєї прогулянки в околицях Києва, коли якась бродяча банда випадково вб’є її та усіх слуг заради грабунку. А Інгвар помре після того, як він випадково впаде у якусь глибоку яму однієї темної ночі та зверне собі шию. Після того, як йтиме додому п'яний з найближчого шинку, після оплакування смерті своєї любої дружини та спроби залити горе. Можливо, все буде так, можливо, трошки інакше, він іще не знав, треба буде поміркувати над цим, вирішив про себе Олег.

 Потім його думки знов повернулися до цієї ганебної поразки. Як це все могло статися? Він запитував себе знову і знову. У попередніх битвах йому завжди таланило. Але тоді його кінь завжди був із ним, і він був не тільки його найкращим другом, а й талісманом! Верхи на своєму коні, що летів мов стріла, у лютому бою! Він ніколи не програв жодної битви, а зараз Олег гірко шкодував про своє останнє рішення. Він пообіцяв собі, що, приїхавши до Києва, перше, що зробить - це звичайно навідає старого друга, а потім плюне на дурні забобони і забере його з собою та більше ніколи не покине!

 Потім його думки знов повернулися до подій минулої весни та літа.

                                                      ***

  Ранньою весною величезна флотилія вирушила з Києва і по Дніпру спустилися до Чорного моря. Після цього вони обігнули Крим і запливли в Керченську протоку, яку в давнину називали Босфором Кіммерійським. А потім рушили через Азовське море, або Меотійське озеро, як його в давнину називали греки. Море було майже спокійне, слабкий, але попутний вітер наповнював вітрила, яскраво світило сонце. Серця русів були сповнені надією, вірою в себе, очікуванням великої здобичі та військової звитяги. Пісня предків про мужність народилася сама собою. Вони співали про великі перемоги, про своїх грізних невблаганних богів, товаришів, що померли зі славою і про нескінченні дороги, у яких більшість з них проводила все своє життя. Дивлячись у майже жовту воду Азова, Олег чомусь тоді подумав:

  - «Що є життя воїна? Просто нескінченна  дорога, нескінченне очікування між якимись подіями, добрими чи поганими, перемогами чи поразками, і ніхто не знає, що саме приготувала йому доля, де початок і де кінець!»

  Вони допливли до гирла річки Дон, названий Танаїс в давнину, тепер флотилія зайшла в гирло річки і веслування стало важчим. Через десять днів вони опинилися поблизу Саркела, міцної фортеці на місці, де Дон найближче підходить до Волги. Фортецю було збудовано візантійцями, на прохання хозарського кагана. Щоб таким чином контролювати торгівельний шлях, що пролягав тут, а далі у Волгу, ще одну велику річку, навіть більшу ніж Дон, що впадає в Каспійське (або Хвалинське у давнину) море. Іще з берегів Криму за ними спостерігали хозари - варяги часто бачили їхніх розвідників уздовж берега. Поблизу Саркела їх зустріли хозарські війська. Та дорогою в Олегову голову прийшла, як йому здалося просто блискуча ідея, замість того, щоб просто як завжди воювати з хозарами. Це сталося після того, як він отримав вісті з Каспію, від своіх шпигунів, яких було відправлено туди під видом купців, для розвідки. Тому він відправив своїх послів до бека Веніяміна, щоб зробити останньому вигідну пропозицію. Щоб дістатися до Ітилю, столиці Хазарського Каганату, послам знадобилось п'ятнадцять днів.