У якій після Олегового від`їзду Ольга разом з Ігорем складають хитромудрий план того, як усунути Олега від влади та взагалі позбутися його.

Одного разу наприкінці літа, коли Олег ще був дуже далеко, Ольга сказала своїм слугам, що хоче прогулятися побіля Дніпра, але десь на природі, подалі від метушливого міста, щоб побути наодинці зі своїми думками. Вона полюбляла таке робити, бо там, наодинці з природою, вона справді була вільна від людських поглядів та пересудів. І там вона справді могла бути собою, не боячись бути викритою. Зазвичай, виїхавши за місто, Ольга уходила кудись в поле, чи ліс і там, наодинці з собою могла плакати, співати і робити те, що їй заманеться…

 Слуги запрягли коней і приготувати її риндван. Як завжди, Ольга взяла з собою двох слуг і одну служницю. По дорозі додому погонич на хвилину задрімав, зморений приємним літнім сонечком і риндванове колесо вскочило у глибоку баюру та було геть розтрощене. Це сталося неподалік невеликої, але завжди людної, корчми, що була поруч з дорогою. Видавши чортів кучерові, Ольга послала слуг за допомогою, а згодом і сама зайшла до переповненого шинку. Іноді вона інкогніто любила бувати поміж простого люду, бо знала, що таким чином можна не тільки зможе розуміти людей краще, але й дізнається щось нове та те, що колись стане в нагоді. Вона була одягнена у прості шати, із каптуром на голові, тому була впевнена, що її не впізнають. Вже всередині вона почула розмову, що її метикуватий розум швидко визначив, як дещо цінне, а ще, можливо, такий довгоочікуваний шанс.

  Вона побачила Гуннара, наразі Олегового конюха. Колись давно він був славетним воїном, у бою бився пліч-о-пліч з Олегом, а одного разу навіть врятував його. Гуннаров заслуги були відомими всім. Та йому не пощастило, бо в одному особливо жорстокому бою із хозарами, коли по ньому, непритомному, проїхався хозарський кінь, його нога була сильно покалічена, переламана в кількох місцях. Повністю він так і не одужав, кожен крок давався йому з зусиллям і пронизував все його тіло нестерпним болем.

  Зазвичай Гуннар топив свій біль та страждання у келиху, попутно розповідаючи різні байки. Сидячи в кутку, він щось базікав, порожній кухоль стояв перед ним. Погляд каламутних червоних очей блукав по людях, але здається, ніхто не звертав на нього уваги, що звикли до його базікань. Окрім Ольги, що уважно дослухалася.

  - «…Я не раз казав йому, що це все дурня, я казав, що це всього лиш пусті вигадки… його кінь Вальз був чудовою істотою… такий сильний та слухняний, а Олегові… майже як добрий друг…»

  Навпроти нього сидів молодий чоловік, що звали Чоп, він був молодшим помічником Гуннара. Перед ним також стояв кухоль із випивкою. Чоп був маленький і гладкий, до того ж не надто метикуватий.

  - «Що ти мелеш, старий? Який кінь?» - похитуючись мовив Чоп і вирячився на Гуннара. Останній зосередив свій похмурий погляд на ньому:

 - «…той, що здох учора… ти йолопе… то був улюблений князев кінь… але він знехтував ним… через якісь дурні вигадки… забобони…»

 - «Які забобони, що ти верзеш, старий?» - тупо витріщившись спитав Чоп, його кругле та блискуче, мов змащений млинець, обличчя показувало зусилля напружити мізки, та на жаль їх у нього було не надто багато.

  - «…Оту казочку… що йому розповів той старий бевзь… волхв.. так він себе називав… я думаю… насправді… він був брехуном…»

  - «І що ж він йому сказав?» - з неприхованою цікавістю, висолопивши язика, запитав Чоп.

  - «Що через свого коня князь загине!» - обурений тупістю та невіглаством свого помічника Гуннар навіть трохи протверезів - «Яка все-таки дурість це була! Такий був кінь!... Олег знав це…» - Гуннар знову трохи завис, його обличчя знову прийняло відсторонений вираз - «Ба… навіть зараз… повертаючись до Києва… він спершу… навідував Вальза…» - на останню фразу Гуннар витратив всі сили, що в нього лишилися, тому поклав патлату голову на стіл і з осудом дивився на Чопа.

  - «Але ж кажуть, волхви мають велику силу!» - здивовано відказав Чоп, його кругле обличчя стало наче ще круглішим від щирого здивування.

  - «Я бачу тобі ще не дійшло… ну й набрид ти мені…» - п`яний Гуннар як міг намагався просвітити свого підручного - «…Хіба ти не бачиш - кінь мертвий… а князь далеко і мабуть живий!... Принаймі якщо помер… то не через коня!... Де ж… його сила?... У чому його… правдивість? А ти… ти… зовсім дурко!» - зневажливо вичавив з себе Гуннар.

 Вони зовсім не помітили Ольги, яка пильно прислухалася до їхньої розмови, бо вона нічим не вирізнялась від її слуг. До того ж  вони були надто п'яні та поглинені своєю розмовою.

  Несподівано сміливий план прийшов Ользі на думку…

 Повернувшись до Києва, першим ділом, вона знайшла чоловіка у своїй світлиці за кухлем доброго меду, що чекав на неї. ЇЇ запитання, чи не знає він бува відуна, що знається на зміях, неабияк збентежило його.

 - «Чому ти мене про це питаєш?» - з недовірою запитався Інгвар, його здивуванню не було меж.

 - «Я хочу, щоб ти змусив його знайти змію, отрута якої може вбити найсильнішу людину! Та за допомогою спеціального закляття поклав у дерев’яну скриню…»

 - «Нащо тобі це? Я нічого не розумію!» - ще більш здивувався Інгвар. Потім вона розповіла йому про свій план.

 - «Мені здається, це все маячня» - з сумнівом в голосі промовив Інгвар. 

 - «План дієвий, але ти маєш зробити все, що я скажу, до найменших подробиць!» - переконано вела далі Ольга. Ось що вона сказала далі:

  - «По-перше, знайди труп того коня. Я думаю, що він має бути недалеко від стайні, десь біля лісу. На щастя, наш палац неподалік від того місця і це все нам на руку. По-друге, ось клітка з голубом всередині, я спіймала його два місяці тому на горищі нашого палацу і годувала весь цей час. А ти повинен піти до стайні і знайти Чопа. Ти скажеш йому, що він не повинен його добре годувати, і нехай він його відпустить тоді, коли Олег прийде до стайні, щоб навідати свого коня. Ти маєш сказати Чопові, що ми повинні знати про його прихід, тому що ми хочемо зробити йому подарунок - нового гарного коня. Але ми хочемо зробити це як несподівану радість і не хочемо, щоб він знав заздалегідь. Втовкмач йому!» - Ольга взяла Ігоря за руку - «Добре втовкмач, щоб нічого не зіпсував!... Після того дня, як Олег прибуде до Києва, ти повинен тримати власного коня весь час у сідлі. Як тільки мій голуб повернеться, ти візьмеш дерев’яну скриню зі змією, сядеш на свого коня і полетиш, як вітер, туди, де лежить Олегів кінь. Тобі слід сховати власного коня в лісі, щоб його не було видно. Після чого покладеш дерев’яну скриню у раніше викопану яму під кінською головою і притрусиш її трохи землею. Коли почуєш стукіт копит, зламаєш одну тонку дошку у коробці сокирою і швидко побіжиш до лісу…»