Під час відвідин Олега Ольга на всі сили робить вигляд, що вона його спільниця, а ще радо вислуховує довгу оповідь про історію русів.

Олег рідко бував у Києві, його великий палац у центрі старого міста стояв здебільшого порожнім. Затишок розкішного палацу його не приваблював, він віддавав перевагу війнам та далеким походам.  У нього давно не було сім'ї, його дружина Інґельґарда померла задовго до цих днів, намагаючись народити їхню єдину дитину, яка ненадовго пережила свою матір. Випадкові коханки - це все, чим він задовільнявся, будучи не дуже примхливим у цьому плані. А у його відсутність величезна армія розпорядників та шпигунів всі державні справи вирішувала замість нього.

Вирішивши, що її життя та життя Ігоря все ще перебуває у небезпеці, та ще більше не довіряючи Олеговим споглядачам, ніж йому самому, та ще маючи намір з`ясувати, які він зараз має наміри щодо неї… А ще, хоч вона сама не хотіла навіть собі у цьому признаватися - її тягнуло до цього сильного та вже немолодого чоловіка. Це було якесь темне тяжіння, та йому було важко опиратися. Напередодні останнього Олегового від'їзду, Ольга все ж знайшла в собі сили знову поговорити з ним. Вона знала, що для її власної безпеки треба обов'язково продемонструвати йому певну лояльність й повагу, навіть якщо він і знатиме, що її слова не зовсім щирі, або точніше зовсім нещирі, бо намагаються прикрити внутрішню боротьбу.

  - «Чому ти прийшла до мене, Хельго»? - як завжди прямо запитав Олег чи від самого порога, він не любив довгих передмов, тому все робив прямо.

 Ольга спробувала натягнути відповідну фізіономію - «Я довго думала про нашу останню розмову – ти знаєш, я всього лиш нерозумна дитина…  хоч іноді виглядаю інакше…» - Ольга навіть не прикидалася, коли пустила сльозу – «…І я подумала, що все це неправильно - весь час жити образами минулого… бо ми там застрягнемо і не зможемо рухатись далі! Я хочу, щоб привиди минулого належали минулому!» - її голос став майже урочистим – «… а ми будемо жити зараз, і будуватимемо відносини заново!» - якмога щиріше спробувала сказати Ольга, на якусь хвилю вона стисла правою рукою зап`ясток лівої, остання фраза далася їй з важкістю, бо всередині щось наче заклякло.

  - «Ну що ж, гарний початок!» - промовив Олег хитро всміхаючись - «Сідай отам, поговоримо…» - він вказав їй на скромний стілець біля великого дубового столу, посеред якого сидів сам, випиваючи кухоль за кухлем медовуху, яка його як завжди зовсім не брала, колупаючись улюбленим ножем у дубових дошках та довільно креслячи план майбутнього походу прямо на столі.

 - «Як тобі Київ, княжно…» - широка посмішка розплилася на завжди блідому, спотвореному шрамами обличчі, що через це та тьмяне освітлення видавалося застиглим, і навіть велика кількість випитої медовухи не змогла підрум`янити його.  

 - «Мені тут дуже добре… - щиро відповіла Ольга - «В мене таке відчуття, що це місто моє рідне, наче я все життя тут жила!»

 - «Воно й не дивно» - відвів очі Олег - «Воно завжди належало твоєму родові…»

 - «А як у тебе з чоловіком?» - посмішка  Олега стала масною - «Він не кривдить тебе?»

 - «У нас все гаразд, дякую, він дуже чуйний і добрий до мене…» -збентежено мовила Ольга.

 - «Ну то чому ж ти прийшла до мене?» - запитав Олег дуже невимушено.

Повторюючи заучені наперед слова, хоч як важко їй це давалося, та це була справа життя і смерті… Принаймні так вирішила князівна. Тож Ольга розпочала свою виставу:

 - «Перш за все хотіла засвідчити вам свою повагу і вибачитись, що не була чемною з вами! Я була такою дурною!» - Ольга відвела очі перед тим, як видати чергову порцію похвали - «Ви такий сильний лідер та особистість! А в Києві - нечастий гість, і це було б невимовою дурістю з мого боку, якби я не дозволила такому величному розумові освітити мій шлях своєю мудрістю та життєвим досвідом!»

  - «Оце задвинула! Ще й як складно говорить, як по-писаному!» - Олег насмішливо підвів на неї очі, звичайно, він не вірив їй ані секунди - «Я бачу, ваша величність вирішили змінити гнів на милість. Що ж таке могло статися?»

 - «Я просто подумала, що, можливо, колись, якогось одного дуже далекого дня, коли ми з Інгваром повинні будемо самі керувати Києвом, і нам звичайно не вистачатиме вашої мудрості, але ми будемо самі винні, бо не спитали поради і не звернулися до розсудливості та досвіду такої розумної і величної людини, як ви, Олег!»

  - «О, нічого собі!» - здивовано відказав Олег - «Та твоїми устами мед би пити, співаєш, мов той соловейко!» - Тут він замислився, Олег не був дурним, він майже здогадався, що насправді твориться на душі в цього дівча. Ще б пак таки переміни і все на її незрілу свідомість! З більш-менш спокійного життя в далекій країні потрапити у саме кодло палацових інтриг та боротьби. Привозячи її сюди він, в принципі, думав про користь для держави і для неї в тому числі. Тож Олег майже пробачив їй всі вибрики. Майже…

  - «Але, зрештою, може ти й права. Можливо, дещо про державні справи ти і справді маєш знати, враховуючи тупість та недалекість твого чоловіка…» - пробурмотів Олег замислено, подумавши - «Хто зна може вона справді ще стане у нагоді і його попередній план ще спрацює?»

 - «Але про що саме ти хочеш знати?»

Ольга продовжувала з деяким пафосом:

  - «Ми живемо посеред слов’ян, поступово переймаємо їхні звичаї, деякі з нас частково перейняли їхню мову, а що ви самі про них думаєте? Чи вважаєте ви їх рівними нам?» - з нотками щирої цікавості запитала Ольга, бо це і справді її цікавило.

  - «Слов'яни - це необхідна основа нашої держави. Вони виробляють всі товари, необхідні для нашого добробуту, а часто і самі є товаром у нашій торгівлі з Візантією...» - Олег хижо вишкирився. Вони, так би мовити, добрі, працьовиті, але разом з тим дещо простодушні. А ще вони мають одну ваду, яку наші предки завжди вміло використовували проти них - вони не можуть  організуватися самостійно, їм потрібен добрий кнут чи налигач! Щоб до них дійшло, що таке порядок, ними потрібно добре керувати, і це для їхнього ж добра, бо інакше постійні чвари між ними знищать їх самих!