. У якій Ольга знаходить спільну мову зі своїм чоловіком та вони разом вирішуть боротися з тиранією Олега.

Інгвар прокинувся пізно, на підлозі біля власної спочивальні, його голова сильно боліла, але все ж він добре пам’ятав, як образила його молода дружина, та як відмовила у виконанні подружнього обов'язку.

 Приниження та ще чомусь почуття провини переповнювали його.

  - «Як же низько я впав!» - подумав він - «Навіть ця юна, зухвала дівка зневажає мене! Як таке взагалі могло статися?»

  - «Звичайно, це все той клятий виродок Олег! Це він зробив мене тим, чим я зараз є! Я ненавиджу його! Я його вб'ю!»

 У його думках одна за одною почали змінюватись картинки тої помсти, одна страшніше від іншої, яка обов’язково впаде на нечестиву голову його мерзенного дядька. Потім його думки повернулися до його підлої дружини, вона дуже пошкодує про те, що так вчинила, вона…

  І тут сталося диво - двері широко розчинилися, в яскравому денному світлі з’явилося ВОНА. Якщо вчора, втомлена з дороги та налякана юрбами людей вона все ж виглядала гідно, то зараз просто приголомшливо! На якусь хвилину Інгвар онімів.

  - «Мій любий, що сталося? Боги… чому ти тут… чому так погано виглядаєш?»

  - «Але ж ти сам мене вигнала, чи ти вже забула?» - жалюгідно пробурмотів Ігор.

  - «О, пробач мені, любий, я так злякалася! Я була така нещасна - всі ті дивні бородаті чоловіки змусили мене почуватися ніяково і зле, і я не знала, що роблю!»

  Ігор не дуже то й повірив у ці байки, але її близькість і експресія змусила його забути цей тихий голос розуму. Вона була вражаюче гарною - довге темне волосся, гарна фігура, добре підкреслена облягаючою сорочкою, м'які гарненькі ручки і миле благаюче обличчя, з поглядом глибокого занепокоєння у темних, тепер таких покірних очах. Їхні очі зустрілися, і Інгварові здалося, його ворожість тане та кудись зникає. Йому на диво захотілося на якийсь час дозволити помикати собою цій милій, юній дівчині, з дивним, а часом незбагненним світлом у темних очах. Інгвард взяв її за руку, відчув ніжний дотик її волосся, солодкий запах її тіла і давно забуті бажання знов почали переповнювати його єство. Він вже і забув, що таке жити, любити, бажати і бути бажаним. І він на диво ніколи не відчував такої захищеності, безпечності і забуття, як в обіймах цієї дивної дівчини. Навіть якщо у глибині своєї душі він і знав, що це не може бути правдою, що навряд чи її почуття такі щирі.

  - «Не будь жорстокою, Ольго, не кривдь мене, бо я так довго страждав!»

    - «Ніколи, любий, ніколи, обіцяю тобі!» -  була її відповідь, яку вона ніжно прошепотіла йому на вухо. Він не був їй зовсім огидний, тож прикидання не потребувало занадто багато зусиль.

  Весь цей день і наступний вони провели в спочивальні, поперемінно кохаючись та розмовляючи, а потім знову. Зрозумівши його краще, Ольга навіть не так уже сильно зневажала це нещасне створіння, замість цього приходило співчуття і певне розуміння мук його стражденної душі. А як далекоглядний політик, вона точно знала, що зможе все це використати.

 Пізного ранку, лежачи в обіймах один одного, Ольга, мовби ненароком, запитала:

  - «Що ти думаєш про свого дядька?» - Інгвар відразу набурмосився - «Він мені не дядько, я ненавиджу його! Він зруйнував моє життя!» - його знову опанував поганий настрій та тривожні передчуття.

  - «Як на мене» - з почуттям продовжував Ігор - «Він заслуговує кілька разів бути повішеним, забитим палицями до смерті та ще й втопленим після цього!»

  - «Як ти думаєш, чи можна б було його взагалі позбутися?» - випаливши, взявши відразу бика за рога, Ольга трохи не прикусила язика від своєї сміливості - чи не занадто рано зважилася вона на подібну розмову? Та її побоювання виявились марними. Ігор наче чекав подібного питання.

  - «Ну це навряд чи!» - сказав він, трохи всміхнувшись Ольжиній наївності - «Я тобі так скажу - дев'ять з десяти наших кращих воїнів, навіть з тих, хто належать Аскольдового клану, твого клану до речі, думають, що нові перемоги та багатша здобич - це в основному Олегова заслуга та удача, і кожен, хто не приведи боже, загрожуватиме його життю, той помре надзвичайно довгою та болісною смертю!» - Подумавши, Ігор додав - «До того ж вчинити на нього замах теж практично неможливо... Він оточив себе лише найвідданішими людьми, він завжди обережний і завбачливий, коли він поза своїм палацом, то його завжди супроводжують кілька вірних людей…» - Ігор ще довго міг би продовжувати перелік справжніх та уявних Олегових сильних якостей. Це у великій мірі слугувало виправданням його власної недолугості.

  - «Але ж має бути в нього якась слабкість? У чому все-таки вона?»  - не збиралася здаватись Ольга.

  - «Наскільки я знаю, це не про нього…» - з прихованою заздрістю відповів Інгвар.

  - «Тоді скажи - кому він найбільше довіряє, може через цю людину можна ближче підібратися до нього?» - примружившись запиталася Ольга.   

  -  «Я тобі так скажу - повністю він не довіряє нікому, у нього зовсім немає друзів. Він типовий одинак, але всі його поважають!» - з ненавистю промовив Інгвар, але так, що було зрозуміло, що в глибині душі він дуже заздрить дядькові та захоплюється ним – «І ще мені здається, що зараз його становище навіть покращилось після того, як люди Аскольдового клану побачили, що він справді відновив справедливість…»

  - «Ти справді вважаш це справедливістю? Я не чекала, що ти скажеш таке! Насправді справедливість відновиться, лише коли він буде мертвий та похований!» - В темних Ольжиних очах виблискувала довго тліюча ненависть, за якою вона намагалася приховати та знищити зовсім інше почуття.

  - «Ти дивна, Ольга, ти така молода, а вже вмієш так сильно ненавидіти…» - тихо сказав Інгвар, він повністю купився на її брехню.

  - «Ти не знаєш, що це таке весь час кудись тікати і завжди жити в вічному страху за своє життя! І все через того виродка!» - трохи знервовано через те, що могла себе викрити, багато розпатякавши, відказала Ольга.

  - «Але ж ні, я знаю…» - з сумом в голосі промовив Ігор, на диво він відчув у цій зовсім юній дівчині споріднену душу. А ще він з подивом вислуховував її, тепер свою дружину. Бо його народ - варяги, а вони ніколи не сприймали жінок надто серйозно. А ось поляни, з якими варяги вже почали асимілюватися, любили й поважали своїх жінок. Але все ж Ольжина вдача занадто сильно відрізнялася від спокійної й розсудливої полянської жінки. Він просто відчув, що всередині неї живе вічний неспокій - непереборна сила, потужна енергія, що здатна вивільнитись у будь-який час. Та разом з тим йому здалося, що вона може мати сильний характер, витримку та волю, що було тим більше дивно для такого юного дівчиська. А це може стати їм обом у пригоді в майбутньому. Тож він почав її шанувати - і чомусь навіть його власна самооцінка дещо покращилася.