Борислав згадує події кількарічної давнини, зустріч з дядьком Людота остаточно та назавжди змінила його.

Коли Борислав розплющив очі, був яскравий сонячний ранок, він чув, як пташки співають на деревах, чув, як сердиться й белькоче струмок за вікном.

 Трагічні події попереднього дня розтривожили його душу, він з усією чіткістю згадав те, що відбулося такого самого літнього дня, тільки три роки тому…

Тоді йому було 16, він був старшим сином Доброгаста, найбільш працьовитого й шанованого чоловіка у селищі. Його сестрі Добромирі було 15, а братові Ратибору - 12 років. Батько недолюблював свого старшого сина, він сприймав як належне те, що з того ніколи не вийде нічого путнього. Його улюбленицею була Добромира, а всі надії він покладав на молодшого сина Ратибора. Його дружина Мирослава намагалася не втручатися, а Борислав частенько бував битий. Можливо, саме через це він зростав одинаком та відлюдником, понад усе він любив ліс та бувати там на самоті. Борислав був сильним і високим, у нього було світле волосся, високе чоло і блакитні очі, але одна нога була дещо коротша за іншу і він трохи накульгував…

 У кроні великого дуба він зробив собі схованку. Це було лише його місце, там нікого не було поруч і саме там він почувався щасливим та захищеним.

Лише дядько Людота розумів свого дивакуватого племінника, що цурався людей, але тепер він був далеко, десь у Східній Римській імперії, принаймні так вважав Борислав.

 Одного разу взимку він саме підходив до свого улюбленого потаємного місця і раптом почув якийсь приглушений звук, а потім начебто стогін.  

  - «Борислав…» - хтось начебто покликав його, здивований парубок зупинився. Під розлогим в'язом він побачив худу виснажену фігуру, вкриту якимось ганчір’ям, всю у рудих плямах крові. Обличчя бідолашного було біле, як сніг навколо нього. Його очі майже втратили колір, він немигаючи дивилися на Борислава, все вказувало на те, що він мав незабаром померти.

  - «Дядько Людота, що, що…" - Борислав підбіг та обхопив руками рідного дядька.

  - «Я знав, що ти прийдеш Бориславе… ти завжди приходиш сюди…»

  - «Але ти ж, ти у війську, з князем, я... Я тебе тут не чекав, але ... як же ти…»

  - «Я був із князем… але він відправив мене до Києва… разом з іншими своїми людьми… він чув про зраду… що готується там… але  кляті зрадники випередили нас… мої супутники були вбиті… а я зміг врятуватися лише дивом!» -  Розмова давалася йому важко, він часто зупинявся і закочував очі.

  - «Неподалік звідси… мій кінь упав… на мене напали голодні вовки… Єдине, що лишалося… мені… врятуватися на дереві… на яке я швиденько виліз… але кільканадцять із них сиділи і терпляче чекали… поки я втрачу сили від голоду і впаду… донизу.

 Я зрозумів… що поки маю сили… треба напасти першим. Я спустився… а вони не чекали цього…  я вбив їх всіх… окрім двох… що втекли… але я був сильно поранений і втратив багато крові… все це було минулої ночі… я зміг дістатися лише сюди, там…» - він слабко вказав рукою – «Я чув виття голодних вовків.»

  - «Я віднесу тебе до селища!»

- «Ні, ти цього не зробиш!» - навідріз відмовився Людота - «Зрадники скрізь мають свої вуха! Це те саме, що віддати мене прямо їм в руки! Так я напевне помру!»

  - «Але ж тут ти помреш ще певніше, зараз так холодно, ти довго не протягнеш на цьому морозі!»

  - «Ні, не помру» - всміхнувся безкровними вустами Людота – «Але ти маєш зробити слово в слово те, що я скажу. Дивись, що треба:

  - «З гілок зроби намет, вкрий його вовчим шкурами, всередину підлогу виклади сухим мохом, запали вогонь, поклади мене біля нього, постав казан з водою на вогонь, а потім принеси жмут одолінь-трави з комори твоєї матері і вкинь її в киплячу воду - то ліки від усіх недуг.»

 Борислав зробив усе, що йому сказали. Шість днів дядько був між життям та смертю у іншому світі, він бачив дивні речі, розмовляв із духами померлих дивною, ні на що несхожою мовою. Майже весь час він марив, коли на короткий час приходив до тями, Борислав давав йому узвар з трави, а потім все повторювалося знову. Він ні на хвилину не відходив від дядька. Вранці сьомого дня дядько розплющив очі,вони вже не були мутні і невидячі, як весь час до цього. Він сказав, що хоче їсти. Дуже повільно, але стало, сили почали повертатися до нього.

  Одного разу, все ще будучи дуже слабким, дядько чомусь сказав:    -«Бориславе, я довго думав і, мені здається, я зрозумів, що поганські так звані боги стоять за багатьма підступами наших ворогів - бо більшість з них насправді підлі демони, що часто-густо шкодять людям, задля задоволення своїх примх, та вгамування одвічного голоду кривавих жертв! Тож ти повинен бути дуже обережним і взагалі не чекати від них нічого доброго!»

Борислав був спантеличений, він завжди знав їх як богів свого народу, які потребували постійного поклоніння та задобрювання, і все ж якось у нього вихопилось - «Але ж вони мають таку силу! Як же я можу захиститися чи взагалі колись бути вільним від них?»

 -  «А ось як!» - Людота розстебнув сорочку і показав йому свій натільний хрест - «Ось з цим неодмінно переможеш, моє одуження - то найкращий доказ його сили!»

  Людота не був високим, але в той же час неймовірно сильним, тоді йому було 44 роки, і більшу частину свого життя він провів у війнах і походах. Він бачив світ, різні його частини, і багато чого міг розповісти своєму досить простуватому племіннику. Він завжди відчував симпатію до Борислава, а ще співчуття, бо в дитинстві так само волів світ за очі втекти від деспотичного тирана-батька… А ще відчував, що в тому є щось, що проситься назовні, щоб бути назавжди звільненим з власного полону посередності такого незначного життя у віддаленому глухому селищі… Бо це було так несправедливо… Бо так нагадувало його власне нікчемне колишнє життя…

 Одного дня він таки зважився на серйозну розмову з племінником. Тоді він випробовуюче подивився на Борислава своїми пронизливими блакитними очима і сказав:

 - «Я думаю, що ти даремно розтрачуєш своє життя на всілякий непотріб, на зразок порпання в землі, Бориславе! Я хочу, щоб ти, нарешті, став тим, ким по праву маєш бути, щоб ти розкрив себе, свій хист і талант та жив неймовірно потужно, та взяв від життя все, а ще пишався собою та дякував Богові за кожен прожитий день!»