В якій йдеться про чудесний порятунок Бориславом тендітної Преслави з лап підлого кровожерного волхва.

Ця історія сталася понад тисячу років тому, коли великий князь Святослав Ігоревич правив у Києві, незадовго до його смерті. І це був темний неспокійний час, бо намагаючись завоювати чужі краї, князь забув про свою власну землю і це стало його фатальною помилкою.

   Десь за 150 миль від Києва, неподалік від річки Десна, було велике селище, що звалося Шатлів. Ця історія розпочинається саме тут…

    Борислав розплющив очі, він ще наче був у напівсні, ще бачачи ворона, що йому наснився. Той був величезний і весь час збільшувався, аж поки не закрив собою весь світ.

    Було ще темно, до світанку лишалося кілька годин, він нічого не бачив, окрім ворона, що стояв перед очима. Ворон нічого не казав, але спостерігав за хлопцем своїми сумними пташиними очима, потім наче трохи підморгнув Бориславові, птах весь був чорний, мов найтемніша ніч.

    - «Це погана прикмета, схоже, я мабуть мушу йти до волхва» - це було перше, що спало Бориславові на думку.

     Було тихо, навіть занадто тихо. Борислав вийшов на двір. Величезний місяць яскраво сяяв, місячна доріжка світилася під його ногами. Тиша була така, що аж дзвеніло у вухах. Хлопець повернувся обличчям до лісу, аж тепер йому здалося, ніби він щось чує, нібито чиєсь приглушене ридання чи зойк. Він тихенько пішов у той бік, а через деякий час побачив декого у місячному сяйві.

    Це була дівчина, вся вдягнена у біле. Маленька і тендітна, вона дивилася на місяць і тихенько схлипувала.

    - «Що ти тут робиш?» - вирвалося в Борислава.  Дівчина здригнулася, чоловік у місячному сяйві спочатку здався їй якимось темним велетнем, що з'явився з нізвідки. Вона ще раз здригнулася і з зусиллям ледве чутно почала говорити. Її великі сірі очі були сумними, хоча й не дуже наляканими.

  - «Я... просто... я просто... дивлюся на місяць, це сумно... він сьогодні такий яскравий... я просто думаю про свою матір... вона якось казала... коли люди вмирають... їхні душі живуть на Місяці... вони дивляться на нас... і плачуть, плачуть невидимими сльозами!»  Вона виглядала блідою і розгубленою, ніби загубилася у маренні чи сні. Борислав упізнав її, хоча бачив лише один раз здалеку.             

  Раніше вона разом з сім`єю жила на березі Десни, великої та досить непередбачуваної річки. Її батько був десь у далекому поході з князем Святославом. За два роки до цього, наприкінці зими, саме коли була велика заметіль, голодні вовки вдерлися до хліву, і їхньої корови не стало. Зима була надзвичайно голодна, їжі майже не лишилось, і мати пішла через річку до Соснова, що був на тому березі. Вона потонула, провалившись через тонкий, підмитий водою, лід.

За три дні якийсь подорожній зайшов до їхнього дому і знайшов двох переляканих і дуже голодних дітей, це були Преслава та її маленький брат Радислав. Він відвіз їх до Шатлова, до їхнього дядька і ось саме тут вони зараз і живуть.

  - «Преславо, ти не повинна бути тут сама уночі, лісові духи зараз найсильніші, і вони полюють на слабкі неприкаяні душі!»

Вираз її очей змусив його замовкнути.

  - «Ти не знаєш, що значить втратити  мати -  ти нічого не знаєш, нічого, нічого!» - Вона знову заходилася ридати.

  - «О, боги!» - Бориславове серце стислось від жалю – «Ну й бідолашна ж вона! Я маю її захистити, бо тут небезпечно для неї!» - а вголос сказав:

  - «Преславо, дозволь мені відвести тебе додому, дай мені свою руку!»

  Вона все ще схлипувала, але тепер якось тихіше і з'явилися її маленькі білі ручки, зараз стиснуті в кулачки.

  - «Ти не знаєш, ти нічого не знаєш!» - повторювала вона жалібно. Він узяв її руку, кулачок був такий маленький і холодний, і сказав:

  - «А тепер будь хорошою дівчинкою, я відведу тебе додому до додому до дядька!»

Якось вона послухалася – ридання переросло у неспокійне бурмотіння й сопіння.

  Вони йшли разом крок за кроком, спочатку повільно, а потім швидше. Дорога була добре освітлена, місячне сяйво було скрізь, воно робило все настільки незвичним і сюрреалістичним, що надихало глибокі приховані думки, створювало дивні фантазії і відкривало шлях нічним істотам, які з іншої реальності створювали обриси якогось іншого потойбічного світу. Це було в ті часи, коли язичницькі ідоли все ще мали величезну  владу над людьми, що жили на цій землі. І тієї ночі, ночі повного місяця, їхня сила була надзвичайною.

  - «Чому ти прийшла сюди сама уночі?» - тихо спитав Борислав. Дівчина все ще наче жила у якомусь нічному жахітті - зараз її розширені сірі очі були сповнені невимовного жаху.

  - «Це там, воно полює на мене!»

  - «Що там? Що полює на тебе?»

  - «Це там, воно там!» - істерично примовляла дівчина, вказуючи на велике, старе й покручене осикове дерево посеред селища.

 Неначе блискавка сяйнула - думка майнула в його голові:

  - «То може це і є те зло, що я бачив уві сні?»

Він виступив наперед і сміливо звернувся до духу, що напевно жив у старому дереві:

  - «Облиш її, вона просто маленька, перелякана дівчинка, чого ти від неї хочеш? Ти – ти злий, нечистий дух!»

 Пролунав надтріснутий скрипучий голос, наче кора дерева розійшлася, вона наче вичавлювала з себе слова:

  - «Я думаю, ти знаєш, чого я від неї хочу! Вона моя, а ти ніколи  не забереш її від мене!»

 Борислав зціпив зуби, повернувся та стиснув руку дівчини:

  - «Йдемо звідси, просто йдемо звідси!» - потім повернув голову і сказав:

  - «Я повернуся сюди, ти, бридка потвора! І ми подивимось чия буде зверху!» - «Приходь, звичайно, приходь, я чекатиму на тебе…» - була йому глузлива відповідь, яку супроводжував різкий сміх, схожий на тріскіт чи ламання сухих гілок.

  Вони розвернулися  і майже одночасно побігли, вийшовши з певного ступора, що спричинили слова чудовиська. І ось вони якимось дивом дісталися будинку її дядька. Борислав різко зупинився, за інерцією дівчина вперлася в його плече.