розділ 1

Рішення поїхати в Карпати Соломія прийняла майже випадково. Того літнього спекотного ранку в Італії, відкрите вікно не рятувало від гарячого повітря, а тільки погіршувало ситуацію. Вузька вуличка під будинком, зазвичай така жвава, була незвично тихою. 

Соломія сиділа на кухні з чашкою кави й гортала стрічку новин у телефоні. 

— А що, як ми поїдемо? — раптом сказала вона. 

Назар, який саме читав книгу, підняв очі. 

— Куди? 

— В Україну, у Карпати. — відповіла дівчина. 

Вона сама не знала, чому їй прийшла ця ідея, але так сильно захотілося туди поїхати. 

Можливо, просто втомилася. Від роботи, шумних вулиць, від однакових ранків і вечорів. Хотілося тиші, зелених гір, прохолодної води в річці і того дерев’яного будинку, якого вона не бачила вже багато років, який залишився їм від прабабусі Василини. 

— У нас все одно відпустка, — продовжила вона. — Чому б не поїхати на декілька тижнів? 

— Ти впевнена, що хочеш саме в Карпати? 

Соломія засміялася. 

— Я серйозно. Ми стільки років там не були. 

Назар мав рацію. 

Після смерті прабабусі вони приїжджали туди лише декілька разів. Потім життя кожного пішло своїм шляхом. Батьки розлучилися, сестра Марта залишилася з батьком жити, а Соломія поїхала з мамою до Італії. І поступово той будинок став лише спогадом.  

  Хоча іноді їй здавалося, що вона досі пам’ятає кожен його куточок. Старі дерев’яні сходи, вікна з видом на гори, запах сушених трав, і прабабусю Василину, яка годинами сиділа біля свого ткацького верстата. А ще вона пам’ятала, як маленькою дівчинкою любила дивитися, як її руки перебирають кольорові нитки. 

— Не чіпай, Соломійко, — казала тоді прабабуся. — Колись сама навчишся. 

— А що я маю навчитися? 

Прабабуся лише посміхалася. 

— Побачиш. 

Дивно, але саме ці слова згадалися їй тепер. Вона відклала телефон. 

— Їдемо? 

Назар дивився на неї декілька секунд, а потім відповів. 

— Добре. Їдемо. 

Через декілька днів вони вже їхали назустріч Карпатам. Дорога здавалася нескінченною, але через два дні, пейзаж за вікном нарешті змінився, вони побачили українські гори. Соломія дивилася вперед і відчувала дивне хвилювання. 

Коли вони нарешті звернули з головної дороги на знайому сільську вуличку, вона випросталася на сидінні. 

— Он там, — тихо сказала. 

Назар зменшив швидкість. За деревами показався старий будинок, який майже не змінився. Тільки сад став густішим, а виноград оплів частину веранди. Але все було таке рідне. 

Вони припаркувалися, і вийшли з машини. Соломія раптом подумала про одну дивну річ. Їй чомусь здалося, що цього літа вони приїхали не просто відпочити.