Рішення поїхати в Карпати Соломія прийняла майже випадково. Того літнього спекотного ранку в Італії, відкрите вікно не рятувало від гарячого повітря, а тільки погіршувало ситуацію. Вузька вуличка під будинком, зазвичай така жвава, була незвично тихою.
Соломія сиділа на кухні з чашкою кави й гортала стрічку новин у телефоні.
— А що, як ми поїдемо? — раптом сказала вона.
Назар, який саме читав книгу, підняв очі.
— Куди?
— В Україну, у Карпати. — відповіла дівчина.
Вона сама не знала, чому їй прийшла ця ідея, але так сильно захотілося туди поїхати.
Можливо, просто втомилася. Від роботи, шумних вулиць, від однакових ранків і вечорів. Хотілося тиші, зелених гір, прохолодної води в річці і того дерев’яного будинку, якого вона не бачила вже багато років, який залишився їм від прабабусі Василини.
— У нас все одно відпустка, — продовжила вона. — Чому б не поїхати на декілька тижнів?
— Ти впевнена, що хочеш саме в Карпати?
Соломія засміялася.
— Я серйозно. Ми стільки років там не були.
Назар мав рацію.
Після смерті прабабусі вони приїжджали туди лише декілька разів. Потім життя кожного пішло своїм шляхом. Батьки розлучилися, сестра Марта залишилася з батьком жити, а Соломія поїхала з мамою до Італії. І поступово той будинок став лише спогадом.
Хоча іноді їй здавалося, що вона досі пам’ятає кожен його куточок. Старі дерев’яні сходи, вікна з видом на гори, запах сушених трав, і прабабусю Василину, яка годинами сиділа біля свого ткацького верстата. А ще вона пам’ятала, як маленькою дівчинкою любила дивитися, як її руки перебирають кольорові нитки.
— Не чіпай, Соломійко, — казала тоді прабабуся. — Колись сама навчишся.
— А що я маю навчитися?
Прабабуся лише посміхалася.
— Побачиш.
Дивно, але саме ці слова згадалися їй тепер. Вона відклала телефон.
— Їдемо?
Назар дивився на неї декілька секунд, а потім відповів.
— Добре. Їдемо.
Через декілька днів вони вже їхали назустріч Карпатам. Дорога здавалася нескінченною, але через два дні, пейзаж за вікном нарешті змінився, вони побачили українські гори. Соломія дивилася вперед і відчувала дивне хвилювання.
Коли вони нарешті звернули з головної дороги на знайому сільську вуличку, вона випросталася на сидінні.
— Он там, — тихо сказала.
Назар зменшив швидкість. За деревами показався старий будинок, який майже не змінився. Тільки сад став густішим, а виноград оплів частину веранди. Але все було таке рідне.
Вони припаркувалися, і вийшли з машини. Соломія раптом подумала про одну дивну річ. Їй чомусь здалося, що цього літа вони приїхали не просто відпочити.