XIV. НОВА ЕРА

Величні гори здавалося торкатися неосяжного небосхилу такого ж насиченого блакитного кольору, як і її неземні очі. Довге, звивисте, світло-русяве волосся палало золотисто-рудими іскрами під ранковим сонячним промінням, розкинувшись по дівочій спині аж до пояса. Помірна спека примусила її накинути на плечі жакет, прикривши верх легкої, шовкової сукні білого кольору. Довжина спідниці виробу сягала підлоги, маючи розкішний А-силуетний крій зі спокусливим розрізом на лівому боці. Її можна було б сплутати з нареченою, чию кров у венах холодила важлива подія, яка зовсім скоро має розпочатися. Насправді ж майбутній захід зовсім не стосувався сімейного життя.

Нереально соковитий, мальовничий гірський пейзаж, який її юне серце сприймало за рідний дім от-от мав змінитися на кам'яні простори забутого міста. Величні Альпи були безсилі перед її хвилюванням та з сумом дивилися на своє вже таке доросле дитя.

– Аббі?! Ось ти де, доню. Я обшукалася тебе, – з будинку вийшла Нетта у довгій, чорній сукні та з ніжністю узяла дочку за руку. – Руки мов крига. Ти так хвилюєшся? Облиш, у посвяті немає нічого страшного. Поговори з татом, може він тебе зможе заспокоїти.

– Ма, я розумію, що ставши Суфетом буду змушена розпочати інше життя. Я не готова попрощатися з усім цим.

– Солоденька моя, ти перший народжений іморталіс, це твоя доля.

– А ще я відьма, дитя цих гір, яке не пам'ятає міста де народилася.

– Тобі обов'язково сподобається Ріверпорт. Але гадаю, ми будемо змушені змінити і його. Якийсь час ми звичайно побудемо у рідних стінах, але тобі з батьком треба бути ближче до Саміту Вічності.

– Я навіть не знаю, що тобі відповісти.

– Тебе ж турбує не лише це. Правда? – з ніжною посмішкою промовила, повертаючи доньку до себе обличчям. – Батько не буде проти вашого союзу.

– Але нам доведеться ще й працювати з ним. Ми зовсім не уявляємо, як тепер воно все відбуватиметься.

– Ми?

– Я певно маю тобі сказати зараз, коли вже мова про переїзд. Я не поїду з вами до Ріверпорта.

– Ч-чому?

– Чому це ти з нами не поїдеш? – весело посміхаючись, на залиту сонцем терасу вийшов Ґабріель. Сьогодні він виглядав просто, але одночасно дуже галантно. Одягнув  білу сорочку, класичні штани, волосся на потилиці зав’язав у пучок, чим оголив мітку суфета. На шиї, як завжди висів амулет наповнений Віте. – Як ти плануєш дістатися до місця церемонії? Кей та Рой відразу поїдуть туди.

– Ґабе вона не про...

До будинку зовсім безшумно під'їхало електричне авто білого кольору, густо прикрашене польовими квітами, травами та білосніжними стрічками.

– А він тут чого забувся? – Ґабріель спустився сходами, щоб зустріти неочікуваного гостя.

– Доброго ранку: Ґабріелю, Нетто, Абіґель, – на останньому імені молодий чоловік зробив дивакуватий, пом'якшувальний акцент.

– Суфете Аленне, раді Вас бачити, – господиня розцвіла посмішкою, та порівнявшись з чоловіком потиснула його руку на знак вітання.

– Привіт, Олланде! Бачити ми тебе дійсно раді. Але що привело тебе до нас? За годину розпочнеться дійство. Щось трапилося?

– О, ні. Я приїхав супроводити Абіґель. Вона не попередила?

Дівчина винувато посміхнулася і підійшла до присутніх.

– Я не встигла. Пробачте мені.

– Ти неймовірно виглядаєш, – обережно мовив Суфет. Потягнувшись до руки дівчини він злегка потиснув її та ніжно посміхнувся, зазирнувши у вічі.

– Дякую! – пана залилась рум’янцем.

– Але з чого стільки метушні? Дочко, нащо ти займаєш час Суфета Аллена? Він проводитиме твою церемонію, хіба у нього зараз є час на роль водія? Даруй, Олланде, я знаю, що вона росла на твої очах і ти її любиш, мов дочку, але не варто так потурати їй.

– Ґабріелю, гадаю ти все...

– Вона дійсно особлива, але не треба її привчати до таких привілеїв.

– Ґабе! – Нетта поклала руку чоловікові на плече, подаючи знак зупинитися. – Гадаю, нам варто вже рушати. Хай вони їдуть, як задумали. Ніколи зараз про це говорити.

– Але він розбестить нам її. Хто потім одружиться на капризній іморталіс з манією величі? Її сил досить, щоб відлякати будь-кого.

– Даремно ти так, – Олланд узяв дівчину за руку. – Нам дійсно пора. До відведеного моменту вже не так багато часу. Договоримо потім.

З розгубленим виглядом Аббі попрямувала за суфетом, який галантно допоміг зняти жакет, відчинив перед нею дверцята та посадив до авто.

– Що це він так стелиться перед нею? Що знає цей хитрий лис, чого не знаємо ми? – задумливо мовив Макдауел, заводячи машину.

– Не ми, а ти, – посміхалася дружина поправляючи помаду та ідеально вкладене каре.

– Тобто я?

– Твоя дочка сьогодні стане Суфетом, ти отримаєш вічність без Вітеріс. Та є, таточко, ще дещо, що відбулося давно, а ти й не помітив. Наша дочка подорослішала, змирися з цим.

– Я знаю. Мені дійсно важко усвідомити що за кілька років вона стала вісімнадцятирічною. Я не встиг насолодитися її дитинством. Аллен сказав, що вона має досягнути твого віку на момент навернення і припинить старішати. Але це не так уже й далеко.