XIII. АРОМАТ СТРАХУ

Нетта прокинулася першою. Вона була прикута за ногу до металевого каркаса ліжка у зовсім незнайомій кімнаті. Обстановка була дещо занедбаною, склалося враження, що тут ніхто не жив протягом тривалого часу. Стверджувати це можна було по павутинні у кутках, брудній підлозі та важкому, затхлому повітрі. Поруч безтурботно спала її донька, зовсім нічого не підозрюючи. Матір стомлена спрагою та головним болем, який давненько її не провідував, ледве спромоглася обережно, тихо сісти, щоб краще оцінити ситуацію. Очі заслоняла мов ширма густого диму, що то зникала, то нависла знову. Вона потягнула ногу ближче до себе і масивний, металевий ланцюг із неприємним звуком посунувся бильцем. Звук був чималий, але користі від подібної маніпуляції не було. Абіґель сонно замугикала і перевернулася на інший бік, продовживши спати. Нетта видихнула, бо бажала спершу скласти план дій, а потім вже мати заспокійливу розмову з дочкою.

Поруч з ліжком стояла припорошена пилом невеличка тумба, яка візуально кричала про свою недоторканість протягом місяців.

– «Там може бути щось корисне», – подумала бранка. – Гребінець, блокнот, ручка, резинка, – тихо перераховуючи знайдені речі у верхній шухляді. – Нічого, щоб могло допомогти зняти кайдани.

Нетта незручно вигнулася та полізла у нижню тумбу в надії знайти вже хоч щось. Ліжко скрипнуло. Аббі прокинулася одномоментно і перше, що зробила, не оглянувшись навіть навколо, запитала де її тато. Емоції болісно стиснули материнське серце розумінням, що вона сама того не знає. Не знає де він зараз, що з ним і чи побачить його ще живим. Силоміць стримуючи страх, жалість і бажання розплакавшись Нетта проковтнула болісний ком у горлі й мовила:

– Не хвилюйся, солоденька, він скоро по нас прийде.

Абіґель з розумінням погладила матір по розтріпаній голові та затримала погляд на прикутій нозі. Щось у її очах мелькнуло таке, що злякало б жінку, якби вона те помітила. Неначе всесвітня ненависть, яка швидко змінилася жалем і співчуттям:

– Мамо, твоя ніжка. Тобі болить?

– Ні, мила, мені не боляче.

– Хто це зробив з тобою?

– Хотілося б і мені про це дізнатися.

– Це він зробив таке з тобою? Він?

– Хто він?

– Дядько з білим, довгим волоссям. Це він?

– Дікенс? Звідки ти…?  Ти бачила його вночі?

– Він приніс нас сюди, але я не бачила його тоді.

– Тобто? А де ти його бачила? – Жінка злякано обернулася до дверей, але там нікого не було. – Де ти його бачила, Аббі?

– Зараз бачу, – дитина приклала ручки до очей. – Ось тут, у моїй голові. Я бачу його тут.

– Люба, ти ще щось бачиш, окрім того дядька?

– Тато, він шукає нас дома. Він дуже злий і погано виглядає. Матусю, він захворів?

– Ні, мила, ні, – пригортаючи донечку до себе, полегшено видихаючи. – З ним усе гаразд. Тато просто дуже сумує за нами. І дуже скоро він прийде по нас.

– Той Дікенс злий, так? Він погана людина?

– Не хороша точно, але ти не бійся його. Ти ж у мене дуже смілива дівчинка, вірно? – емоції холодили кров і викачували повітря з легень, але Нетта продовжувала посміхатися та говорити спокійно: – Аббі, ти маєш зараз тихенько посидіти, щоб я швидко знайшла чим відімкнути цей замок. Ти ж розумієш, що Тіан не має нас знайти, доки я прикута? Допоможеш мені? Посидиш мов мишка?

Натомість дівчинка заплющила очі, після чого вставши з ліжка пішла до вищого за себе, масивного комода.

– Аббі, сядь негайно! Аббі!

Але дитина вперто тяглася до верхньої шухляди, мало не перекинувши важкий дерев'яний виріб на себе.

– Абіґель! – крикнула матір, вчасно підскочивши до дитини й попередивши невідворотне, при цьому боляче викрутивши ногу, яка гучно хруснула. – Ти що це виробляєш, Абіґель Макдауел?

– Там.

– Ти мало не травмувався, і я ногу пошкодила. Я ж попросила тебе посидіти спокійно. – За вікном почувся звук мотоцикла. – Тіан був відсутній? Ми мали змогу втекти, а тепер треба думати швидко.

– Мамо, подивися тут, – наполягала дівчинка, знову потягнувшись до шухляди

– Та що там, Аббі? Але вона ж порожня.

– Ні, не порожня, – дитина тупнула ногою. – У кутку.

Повторно заглянувши у середину Нетта побачила стару шпильку для волосся, яка дійсно застряла у кутку шухляди.

– Є? Тепер бачиш?

– Є, солоденька, є.

За кілька хвилин Нетта спритно звільнила злегка припухлу, посинілу ногу. Вона вже було хотіла підвестися, коли Абіґель накинулася на неї та закрила її очі рученятами. Перед поглядом матері промайнув молодший Дікенс в абсолютно темній, незнайомій вітальні. Негідник крутив щось у руках, задоволено посміхаючись. Далі перед нею розкинулася ковдра, під якою вони прокинулися. Раптово її вирвали із марення чиїсь голосні кроки в коридорі.

Швидко взявши ковдру у руки, прихопивши доньку із собою Нетта стала за дверима, показуючи жестом стояти мовчки. Аббі слухняно та сконцентровано втиснулася у стіну і притиснула руки до боків, мов вишикувавшись. Не відразу, але викрадач зайшов до кімнати з пакунком їжі. Ним виявився невисокий, середньої статури чоловік, зовсім не Тіан Дікенс, на якого Нетта очікувала. Жінка не стала чекати відповідної реакції на їх відсутність. Накинувши ковдру на голову невідомому вона щосили повалила його на підлогу, а після ударила кілька разів ногами. Узявши дочку на руки матір швидко покинула кімнату, зачинивши за собою двері на ключ, який горе-бандит необачно залишив у замку.