XI. НЕМОЖЛИВО

Кілька днів Нетта відлежувалася, насолоджуючись материнством у тиші без будь-яких запитань, чи важких роздумів. Голову заволікало туманом всякий раз, коли вона напружувала мозок. Думки віддавали спершу різкими больовими відчуттями десь у середині голови, а потім змінювалися всепоглинаючою втомою та розслабленням із присмаком байдужості. Цікавість блукала десь у глибинах свідомості, збиваючи з пантелику здоровий глузд та раціональні думки, кожного разу придушуючись невідомими організму процесами.

Ґабріель поїхав у справах ще у першу ніч батьківства. Тому маленька дівчинка з майже прозорими, ледве блакитними очима повністю полонила час, серце, розум і думки матері, відволікаючи від дивних, розмитих спогадів та роздумів над останніми подіями. Концентрація на донечці стала найприємнішим рішенням, хоч і теж породжувала німі питання. Новонароджене дитя було доволі спокійним, рідко плакало й дивилося на усіх якось по-дорослому. Попри свій тижневий вік вона виглядала як немовля у місяць, про що свідчила її поведінка, вага, зріст. Матір казала собі, що вона ніколи не контактувала з немовлятами, тому її судження про дитячі норми однозначно є хибними, а її Абіґель просто народилася немаленькою й особливою.

Те що Ґабріель покинув їх на невизначений термін і поїхав невідомо куди, зовсім не хвилювало молоду жінку та не жерло з середини. Це не була байдужість з її боку, швидше абсолютна довіра та розуміння, що коли настане час він обов’язково повернеться з поясненнями. Вона уловила у середині себе якийсь недоступний їй раніше спокій, терпіння й розмірений хід думок, що охолоджував притаманну їй по життю нетерплячість, присаджував на місце цікавість та вперто переконував, що на все є свій час.

В один з ранків молода матір покинулася на світанку й усвідомила неабияку енергійність. Повна життєвих сил вона почувалася краще ніж коли-небудь у житті, причому як фізично, так і психологічно. Розшукавши Кейлу на кухні, де у повітрі літав легкий аромат тостів, Нетта принюхалася, її шлунок відповів голодним спазмом. Посміхнувшись сама собі вона запитала:

– Можливо необхідна моя допомога, сестричко? – вперше за весь час знайомства вона назвала подругу сестрою, сама того не очікуючи. Така зміна сприйняття та зрощення її цінності, як члена родини, доволі швидко й самостійно проросли у серці.

– О, ти трохи налякала мене, – зронивши рушник з рук, відповіла Кей. – Нарешті ти вийшла з кімнати.

– Вибач, я не навмисне. Думала, ти чула, що я увійшла.

– Пусте, тобі немає за що просити вибачення, сестричко, – радісна усмішка як завжди осяяла вродливе обличчя Кейли. – Допомога мені не потрібна, сніданок от-от витягуватиму з духовки. Сьогодні готую ресторанну страву за рецептом Кларсонів. Хоч би не спалити той бідолашний омлет. Маю відмітити, що ти гарно сьогодні виглядаєш. Як самопочуття?

– Наче заново народилася. Прекрасно почуваюся і не бажаю більше лежати. Рой поїхав у ресторан?

– Так, але він скоро повернеться.

Кейла з Роєм узяли на себе обов’язки по будинку, доки не знайшли тимчасову заміну місис Пойт, яка вперше у житті пішла у піврічну відпустку. Вона досить важко пережила зухвалий вибрик молодої господині, як і її чоловік. Каліцтво жінки з якою він прожив понад сімдесят років доволі глибоко поранило його душу та порушило стійкість непохитного внутрішнього спокою. Помешкання Макдауелів в Ірландії стало місцем їх зустрічі. Там вони закохалися, зіграли весілля, жили, віддано працювали, звідти разом із родиною господарів перебралися у Штати. Ґабріель рахував Бенджаміна мало не за старшого брата, за ліпшого друга та мудрого наставника. Навернутий трохи менше як на сотню років пізніше від Макдауела, у віці сорока шести років, він відразу приглянувся йому своєю доречною мовчазливістю, непідробною відвертістю та лаконічністю викладення думок. А от про таланти спостереження і непомітності було помічено пізніше, уже у процесі співпраці. Тепер же вірний помічник мало не покинув роботу через неочікуваний прояв емоцій та деякою мірою надломлений сталевий дух. Адже тут, у будинку Макдауелів, він і думати не міг про небезпеку від рук уже рідної для нього родини. Не маючи змоги мати окремий дім, бо з вимогами контракту охоронець має проживати при господареві, Бенджамін Пойт був змушений тимчасово розлучитися з коханою, яка проходила відновлення під наглядом керівного органу іморталісів – Саміту Вічності.

– Кей, раз моя допомога не потрібна і ми наодинці, можемо поговорити?

– Я чекала доки ти відновишся і знала, що ця хвилина настане. Можемо, Нетто. Ти хочеш тут і зараз?

– Аббі солодко спатиме ще добру годину. Тому так, хочу зараз.

– Години тут буде замало, але я намагатимуся все стисло пояснити. З чого варто почати? Що цікавить тебе? Стривай, сідай спершу за стіл. Я заварила смачнючий чай. З ним розмова піде не так напружено.

– Я більше не людина, вірно? – перше, що вирвалося з уст Нетти, коли Кей поставила перед нею трав’яний, ароматний напій із ромашки, меду та лимона.

– З чого такі гучні висновки?

– Я дуже бадьоро почуваюся, на мені немає ніяких фізичних слідів від подій кількаденної давнини. Я пам’ятаю, як наче голіруч убила тварину і їла теплу плоть.

– Оленя. Ти скуштувала оленя.

– Від того мені не краще. А Дікенс? Я наче побила його, хоч теж погано пам’ятаю це. Я взагалі погано пам’ятаю події після втечі з дому. До речі, пробач за цей вибрик.