VI. Перше побачення

Цікавим місцем в яке обіцяв відвести Макдауел виявилася затишна кав’ярня на околиці міста із довгою історією існування та надто миловидним інтер’єром. Атмосфера нагадувала веранду заміського будинку літньої, чепурної пані. Все довкола дихало простотою й одночасно віяло аристократичною витонченістю. Виключно світлі кольори в інтерні, мов трохи вигоріли від віку, поєднувалися із флористичними візерунками на м’яких подушках сидінь, штор, чисельних картин і ваз. Назва кафетерію повністю відповідала загальній атмосфері і геть не дивувала креативністю – «Веранда».

Зайшовши у головну й варто відзначити єдину залу Нетта побачила повну відсутність відвідувачів. Це відразу здалося дівчині дивним, адже тут зазвичай зайняті усі місця, тим паче в обідній час. Офіціант люб’язно провела їх за столик біля великого вікна, вид з якого виходив на неспокійні води місцевої річки. Працівниця чемно подала меню і подалася до вхідних дверей змінювати табличку.

– Ґабріелю, вона зачинила для нас заклад, чи мені здалося?

– Я орендував сьогодні все це для нас.

– Все це? Але нащо?

– Не люблю натовп. Сьогодні я хочу відпочити з тобою, а не бути предметом пліток завтрашніх газет.

– Але навряд чи хтось упізнав би тебе без костюма. І хто подумає, що ти можеш прийти сюди випити кави? Та й твоя публічність не на стільки…

– Зупинись! Я зрозумів до чого ти хилиш. Я вже зробив резерв, нащо це зараз обговорювати?

– Ти дійсно такий відлюдний, чи лише прикидаєшся?

– Дійсно, не надійся. Сьогодні їх кондитер спеціально для нас приготував кращі свої десерти. Пропоную пообідати і перейти до солодкого.

– Але це кав’ярня, які можуть бути обіди?

Офіціант подала чотири меню одне з яких було із добре відомого Нетті закладу.

– Один мій друг має ресторан. Наше замовлення привезуть у найкоротші терміни.

– Меню «Вічної молодості»? – дівчина взяла цупку, невеличку книгу до рук і пересвідчилась у тому, що бачить.

Ґабріель посміхнувся, але промовчав, давши їй час.

– То-о, ти і Кларсон друзі?

– Колишні, але друзі.

– А що між вами сталося, я можу поцікавитися?

– Розійшлися у поглядах на життя. Облишмо цю тему.

– Ти майже нічого не розповідаєш про себе. Я не можу жити з тим кого зовсім не знаю.

– А ти спробуй, гарантую що вийде.

– Ти…

– Зупинись! – чоловік перестав посміхатися і демонстративно узяв до рук меню.

Розмова обірвалася і на якийсь час кожен поринув у власні думки та вибір страв. Нетта не відривала погляд від меню й трохи напружено притискала великий палець руки до нижньої губи, а Ґабріель періодично щось уточняв по її вподобаннях. Коли нарешті замовлення було зроблене, дівчина видихнувши мовила:

– Кейла попереджувала, що з тобою легко не буде.

– Та ну! – легка посмішка знову прикрасила мужнє обличчя й розвіяла незадоволену похмурість.

– Ти був відсутній вночі. Мені сказали ти працюєш.

– Так і є.

– Часто доводиться працювати у ніч?

– Ти не питатимеш де я був?

 Він відклав меню і прискіпливо поглянув в глибини її очей, де ховалася неприкрита нічим цікавість.

– Ні!

– Чому?

– Кей і місис Пойт не зізналися. Очевидно, що й від тебе дізнатися нічого не вийде. Ти ж не маніяк?

– Ні!

– Не наркодилер, чи сутенер?

– А схожий на когось із них?

– Ні, але від тебе можна очікувати усього.

– Тебе бентежить моя зайнятість? Тільки скажи правду.

– Трішки.

– Я патрулюю місто від певного контингенту. І це єдине, що я тобі скажу.

– Ти співпрацюєш з поліцією? Це спецзавдання?

– Це добровільна громадянська служба. Все!

– Але…

– Ти отримала відповідь на питання, решту я не розповім. Тому нащо знову псувати один одному настрій?

Привезли їжу, і саме її подача розвіяла гнів, що уже заволодів дівчиною. Нетта не любила недомовок, а Ґабріель просто весь складався із них. Чим далі, тим більше його персона породжувала питань, які точно не мали шансів отримати відповіді. Щодалі, тим більше вона сумнівалася, що її почуття варто було слухати й зближуватися з тим хто ніколи по-справжньому не наблизиться до неї. Принаймні не зараз.

– Скажи мені єдине, Ґабріелю, нащо я тобі? – трохи помовчавши Нетта продовжила.

– Щоб бути з тобою до кінця твоїх днів.

– Але я ж дратую тебе.

– Тобі лиш хочеться, щоб так було. З часом ти знатимеш межі. Ми прекрасно ладнатимемо.

– Ти кажеш, що хочеш прожити зі мною усе життя і встановлюєш між нами якісь межі? Хіба це нормально?