V. Вперше

Тихо, надто тихо навкруги. Розплющивши очі перше що зустріло Нетту це суцільна темрява. У ліжку тепло, м’яко та було б дуже приємно, аби воно було їй знайомим. Вона чітко розуміла, що постіль не належить їй. Незначний головний біль все ще нагадував про себе, від чого думати про перебіг вчорашніх подій будо вельми важко.

– «Аеропорт, розмова з Макдауелом. Я таки встигла. Чи ні? Чорт! Де я? Він не міг мене покинути. Певно я… Ні-ні-ні!» – вона намацала на собі довгу футболку на кілька розмірів більшу за неї. – «Я лише в ній і білизні. Чорт! Де я і чого на мені не мій одяг? Що трапилося. Чому я не пам’ятаю закінчення нашої розмови?»

Очі потроху звикли до темряви і попереду дівчина розгледіла обриси важких штор, що надійно приховували зовнішній світ за собою. Вона підвелася, але тут відчинилися двері, на порозі хтось зупинився. Денне світло стрімко шмигнуло у кімнату та засліпило злякану гостю, яка мов злодій, кралася у пітьмі.

– Бачу, тобі краще, – голос Ґабріеля змусив забитися її серце сильніше. – Ляж у ліжко, не варто після такого проявляти героїзм.

Нетта натягуючи футболку якомога нижче слухняно лягла на своє ще тепле місце й вкрилася аж до шиї. Чоловік абсолютно спокійно пройшов до вікна, відкрив краєвид просторої лісової галявини, обрамленої височезним парканом, та направився до гості. На ньому одягнені просторі трикотажні штани та широка, трохи пом’ята футболка. Волосся було зібране у неохайний, низький хвіст, з переду із кількома довгими вибитими прядками.

 – «Як же йому пасує такий стиль», – її погляд демонстрував неприхований інтерес, підживлений думками про нього, який знову різко змінила зніяковілість.

Ґабріель помітив її швидкоплинну цікавість. Не подаючи вигляду, з ледве вловимою посмішкою в очах він сів на ліжко.

Простора, надто велика для спальні кімната з височезною стелею, зі світлими стінами, одна з яких була повністю кам’яною й густо порослою якоюсь плетючою рослиною, цілковито відповідала господареві. Така сама незвична, одночасно холодна і приваблива, вільна від зайвого і жива, трохи груба, але має свій неповторний шарм та витонченість. З чорної деревини ліжко, темні штори та підлога дуже контрастували зі світло-сірими стінами і яскравою зеленю, яку доповнювали хвоїні дерева, що виднілися з панорамного велетенського вікна

– Як самопочуття? Тебе лихоманить?

Замість відповіді Нетта лиш негативно захитала головою, тримаючи краї ковдри.

– Вчора ти мені у коханні зізнавалася, а сьогодні боїшся навіть розмовляти зі мною?

– Ні, не боюся. Ти мене переодягав? – тихо запитала, яскраво демонструючи незручність питання.

– У тебе був жар. Я мав тебе переодягнути у сухий одяг. Чи не варто було?

– О, дякую. Просто…

– Не турбуйся, я лише переодягнув тебе без еротичного підтексту.

Нетта залилася рум’янцем та потупила очі на ліжко. Незручність зросла ще більше і голос перейшов на шепіт:

– Дякую!

– Будь ласка! – так само прошепотів чоловік, легко посміхнувшись. – До речі, твої речі уже випрані та висушені чекають у ванній кімнаті.

– Добре, дякую. Ґабріелю, я не все пам’ятаю зі вчорашнього вечора. Я створила проблеми?

– Ти втратила свідомість під час розмови ще в аеропорту, а далі перебувала не в кращому самопочутті, щоб щось пам’ятати.

– Втратила свідомість?

– Саме так. Ми з Кей вирішили привести тебе до мене і викликали лікаря. Те тату, – Макдауел незадоволено промовчав, зціпивши зуби та демонструючи приборкання емоцій, – воно добряче набрякло й викликало доволі сильну реакцію організму у вигляді гарячки. Лікар призначив лікування, там пов’язка, тому не чіпай її. Вечері змінимо.

– Я можу сама.

– Сама ти вже набила собі проблему, – прохолодною рукою чоловік провів по дівочому лобі. – Добре, що температура спала. Аби тільки я знав про вашу дурну затію.

– Я… Я лиш приховала свій недолік.

– Я знаю, що тебе на це напоумила Кей, яка й без того порушила добрий десяток правил.

– Правил?

– У нашій родині існують чіткі правила і одне з них, це не чіпати моє особисте життя. Вона вже почула мою думку з приводу навідування тебе, і цього вибрику з тату. Ти ж поки відпочивай. Але знай, що то був не недолік. Зараз принесу сніданок.

– Ні!

– Що ні? Ти не зголодніла?

– Не йди.

– Тобі треба поїсти, щоб відновити сили.

– Минулий раз ти теж йшов по сніданок.

– Ти думаєш я зникну з власного будинку, бо ти у ньому?

– Минулого разу ти зник, бо то була я, а не хтось інший.

– Що за нісенітниці? Минулого разу я пішов, бо то був я і мій вибір.

– Тепер вибір інший?

– Увімкни свою прекрасну голівку та подумай сама, доки я не повернуся.

– Я піду з тобою.

– О, це ні. Ти лежи, а я за кілька хвилин принесу снідати. У мене вже все готове, – він стягнув з неї ковдру до грудей. – І не ховайся, у будинку доволі спекотно. Чого я там не бачив?