IV. Почуття, а не емоції

Пройшли вихідні сповнені важких думок та дівочого розпачу. Ґабріель не поспішав дзвонити, а Нетта не могла сконцентруватися через це на роботі. Від чого почуття порожнього, грузлого очікування переростали у злість на себе, на нього, на свою нестриманість і на весь світ, що так жорстоко жартує з її незрозумілих почуттів. Її місце сили – улюблений кабінет, перестав виконувати свої функції та стимулювати до завзятої, наполегливої праці. Їй докучало жахливе бажання забути льодяного зухвальця, стерти його з пам'яті, думок, як нелогічний вибрик власного серця та кількох келихів шампанського. Але бажати того було легше ніж зробити.

– «Цілунок нічого не означає без кроків на зустріч, якої я точно не шукатиму. Все, я більше не чекатиму його дзвінка і точно не намагатимуся з’ясувати у що вляпалася через розмову з ним», – думала, розглядаючи обкладинку випуску, який терміново треба було давати на друк. – «Нащо ж він знайшов мене? Чорти б його забрали! Хоч з іншого боку той байкер дійсно міг мені заподіяти шкоду. Чи це лише вигадки Макдауела? Може це така стратегія усунення суперників? Та яких суперників, Нетто? Отямся! Він окрім себе очевидно більше ніким не зацікавлений. Паскудний егоїст».

Залишки холодного американо, не без допомоги ліктя, пролилося на стіл, де лежали робочі папери. Редактор швидко прийняла документи, чим їх урятувала, а от свою світлу спідницю врятувати не вдалося. На додачу зробивши крок назад вона зачепила кріслом на підвіконні вазон, який миттєво наочно продемонстрував силу тяжіння. На світлі підлозі тепер красувався майже один з тих чорнильних малюнків із тесту Роршаха, який вона колись походила на курсах психологічної стійкості керівників. Розглядаючи насправді химерний, ні на що не схожий візерунок із землі та ляпок кави, Нетта розмірковувала над тим, що могло означати полум’я та півмісяць над ним, яких вона чітко бачила під ногами. Саме в цю мить глибоких роздумів зайшла секретар і повідомила про відвідувачку, яка назвалася її доброю знайомою. Редакторка не встигла запитати хто саме прийшов, як на порозі уже стояла у розкішному діловому костюмі Кейла, наочно оцінюючи всі незручні обставини її візиту:

– Міс Стоун, вибачте, я не дозволяла їй заходити, – налякано виправдовувалася працівниця.

– Все гаразд, Фібі, можеш йти.

– Може прибрати бруд?

– Я скажу коли. Дякую, залиш нас, будь ласка.

Коли спантеличений секретар зачинила за собою двері Кейла, як і при першій їх зустрічі сліпуче посміхнулася та спокійно почала розмову:

– Доброго дня, міс Стоун! – оглядаючи Нетту, яка намагалася сховати пляму на спідниці за високою спинкою крісла. – Вибачте, що не дочекавшись запрошення увірвалася, але я не хотіла дати Вам шанс мене позбутися.

– Міс Макдауел, Ваш візит неочікуваний, але позбуватися Вас було б гірше, що я могла зробити для своєї цікавості. Вибачте за безлад, невдалий день. Присідайте, будь ласка. Чим можу бути корисною?

– Дуже дякую. Відразу прошу називати мене просто Кейлою, – молода жінка розстібнула свій чорний жакет елегантного подовженого крою та сіла на стілець напроти Нетти, яка швидко шмигнула за робоче місце прикриваючи пляму рукою.

– Тоді кличте мене просто Неттою.

– Залюбки. Нам так обом буде краще.

– То чим можу бути корисна, Кейло?

Гостя тягла час перед тим як відповісти. Здавалося їй було незручно, чи не знала з чого почати розмову. Хоч це швидше вже були здогадки редактора, бо зовні Кейла була як і брат абсолютно самовпевнена і спокійна. Вона пробіглася поглядом простотою, світлою кімнатою у молочних тонах, де поєднувалися лакові текстури стін та матова шкіра на меблях. Неквапливо, метр за метром вона дійшла до довгої стіни з полицями на яких розміщувалася чимала колекція мініатюрних бонсай. Дівчина посміхнулася й прошепотіла, наче її не було чутно:

– Чимось ви таки схожі.

– Перепрошую.

– Ні, нічого.

– То чим можу бути корисна?

– Бачу я не вчасно завітала, але нам нагально потрібно поговорити про декого для нас обох небайдужого. Пропоную зустрітися за двадцять хвилин у кафе напроти вашого офісу, щоб ти комфортніше себе почувала.

Нетта занервувала почувши слова: «обом небайдужого». Про кого піде мова стало очевидно. Щоб приховати емоції вона взяла у руки ручку, яка, як виявилося, теж була у каві. Відкинувши її та стомлено прикривши очі вона відповіла:

– Залюбки, певно так буде дійсно буде краще.

– Я зачекаю на тебе, не поспішай, – Кейла покинула кабінет не дочікуючись відповіді.

Редакторка переодягнула запасну спідницю, дала вказівки працівникам та з емоційним цунамі на серці пішла до кав’ярні.

– «Головне не бовкнути нічого зайвого. Надіюсь вона не знає про мій дурнуватий вибрик. Дідько, як я могла поцілувати його? Чим я керувалася у ту мить?»

Кейла попивала лате та відразу помітила дівчину, яка автоматично увійшла до закладу, блукаючи у власних думках.

– Нетто, я тут! – розцвіла посмішкою.

Мов на обкладинці глянцю, закинувши ногу на ногу, рівно випрямивши спину та розстеливши по плечах гладеньке, біляве волосся вона здавалася одночасно аристократично-байдужою, як брат, і водночас надто привітною, щоб вважати її крижаною королевою. Зовні вони не були схожими взагалі, але ось цей подих внутрішньої сили та зовнішньої самовпевненості об’єднував їх та робив подібними один на одного.