"Корабель"

Слова не пишутся тоді - коли мовчить душа,
Наявність слів у пустоті - народження вірша,
І так собі не поспіша, я тишину порушу,
Душі моєї корабель, просто шукає сушу.

Гавань спокою мого, далека й невідома,
Так довго в плаванні один, що вже відчутна втома,
А де та пристань мого судна, що назветься домом?
В бездонних томах океану, я відчуваюсь гномом.

Хоч корабель мій великий, й вантаж важкий може взяти,
Та хто б так просто хотів, океан із ним обійняти?
Кому маршрут той цікавий, і темні води глибокі?
А скільки тих кораблів, що плавають одинокі?

Сталевий, гордий титан, інженерної думки,
З пустотою в середені, що схована за лаштунки,
Усім несе допомогу, і не веде розрахунку,
Та сам тече від пробоїн, не просячи порятунку.

Йому самому цікаво, що він насправді за судно,
Якщо лайнер, чи круїз, то чому так нелюдно?
То чому так самотньо, може: танкер, буксир?
Де його пункт призначення, що його орієнтир?

Грім у штормі як сяйво, освітлює невідомість,
Натомість води попереду показують - непрозорість,
Свідомість хоче безпеки - повернувши штурвал,
Та в океана й корабля - відсутній інтервал.

Так через бурі й тривоги, руйнують кораблі води,
Не збавляючи вузлів, собі шукають пригоди,
Не дивлячись на стан погоди, підкорюють океани,
Рвуть кайдани Посейдона - відважні магеллани.

Всі кораблі кудись пливуть, усі шукають дому,
Хтось призабуту дорогу, хтось землю невідому,
Усім потрібне своє місце, своя тиша й спокій,
Своя крихітна частинка в гавані широкій.

Ми тимчасові в океані, нас туди спустили,
Допоки корпус ще цілий, і хвилі не накрили,
Допоки ще не потопили монстри океану,
Я свою пристань віднайду, і там навік пристану.

2020