24. Іноді бідність рятує життя.

24

Як би це дико не звучал, але, дізнаючись про те, в які місця опинилися в окупації та як там все відбувалося, я зразу розуміла, що, якби я мала би гроші, то я би саме там би й оселилася би жити.

Сьогодні двадцять друге січня дві тисячі двадцять третєго року, на запорізькому напрямку відновився наступ, будь-якої митті ми можемо стати біженцями чи внутрішньо переміщеними особами, але...  через брак коштів ми все ще тут. Чекаємо до останньої митті.

Якщо були би гроші, давно би переїхали би звідки, витратили би їх усіх та повернулися би назад, як це роблять інші. Не всі, але більшість. Бо гроші закінчуються, влаштовуватися на роботу за кордоном робочими не всі хотять, а вдома завжди краще, бо "рідні стіни допомагають"...

Звісно, якщо втрачаєш все, вже не має значення, де починати жити з нуля. Тоді вже краще подалі від війни. Десь за кордоном.

Але повернемося до бідності і до того, як же вона може рятувати.

Навіть в окупації виганяли з будинків, які приглянулися окупантам.

Зрозуміло ж, якщо було б достатньо грошей, був би свій дистанційний бізнес, який дозволяє працювати з будь-якого міста світу через Інтернет та який "працює", коли ми спимо (тобто не треба постійно його контролювати), можна було би жити за кордоном в безпеці, донатити на допомогу Україні чи організовувати самим цей збір коштів для перемоги України, - було більше можливостей допомогти іншим.

А так без майже вибору (дуже маленького вибору), ми залишаємося тут в Запоріжжі, в Україні, бо тут робота, заробітк, ми тим, що залишилися, підтримуємо економіку не тільки України, а й свого регіону, бо з нашої зарплатні йдуть надходження у бюджет України, ми витрачаємо тут свої гроші, підтримуючи цим бізнес оточуючих, які теж платять налоги в Україні, - так далі.

Просто, якщо було би в нас трохи більше коштей, все було би по-іншому.

І втрачати нам прийшлось би більше. 

Так чи рятує бідність життя?

Якщо потрібна термінова операція, то відсутність грошей вбиває.

Але якщо ми не оселилися під Києвом через той же брак коштів, то це врятувало нам життя.

Хоча ми знали, що буде повномаштабне вторгненя. Про це ще в чотирнадцятому році говорив Арестович, якого постійно слухає мій чоловік.

Ми постійно відстежували новини, в яких говорилося про накопичення російських військ на кордонах з Україною. Що вони назбирають сто дев'янноста тисяч воєнних - і підуть.

Знали, що буде. Ще чекали цього на травнені свята у дві тисячі двадцять першому році, потім чекали на жовтень, як прогнозували експерти, а потім чекали на двадцять третє лютого двадцять другого, бо вже про це вторгнення кричали майже по свіх телеканалах новин та й взагалі в Інтернеті.

Отже, були би в нас гроші, переїхали чи подалі від кордонів з росією, як мінімум в Західну Україну. При чому заздалегіть.

А так ризикуючи, живемо, чекаючи на те, що вже неможна буде тут залишатися.

І прийдеться починати все з початку, як це зробили п'ятнадцять мільонів українців (шість за кордоном, дев'ять в інших містах, приблизно, звісно).

Так чи рятує бідність життя?

Якщо ти йдеш вулицею у золоті, то велика ймовірність, що нападуть злочинці, щоб забрати це золото. Якщо ти у старому одязі з дешевим старим сматфоном, то навряд хтось захоче цим ризикувати, хоча відчайдушні злодії і за дрібниці чіпляються. Я пам'ятаю, що з подруги у ліфті зняли біжутерію, бо схожа була на золото, як в аптеці чоловік намагався через скло забрати дешевий калькулятор, коли фармацепт відвернулася, щоб взяти ліки. Буває різне.

Але зараз під час війни краще виглядати скромніше, щоб не збуджувати апетит у злодіїв.