Єдиний розділ

                                     Марія
—Привіт, вибачте що відволікаю. А у вас небуде цукру? — Я
— Емм так здається є, ви щось печете? — Чоловік з сусідньої квартири
— Та кексики печу занесу вам пізніше — я
—Дякую, давайте на ти я Мир. —Мир 
—А ой я Марі, оем рада познайомитись — я зашарілась
— Навзаєм. Зараз принесу цукор пройдете?
— Ні я тут постою.
Він пішов всередину квартири і за пару хвилин повернувся з банкою. І ступив крок до мене я машинально відступила назад.
—  Та не лякайтесь я не кусаюсь . Просто через поріг передавати неможна.
— А еммм так ой, зайдете до мене через годинки дві я вас пригощу кавою і тим що вийде з випічки —я посміхнулася наймилішою своєю усмішкою.
—Буду тільки радий я зайду— сказав він і я на ватяних ногах розвернулася і попленталася до своєї квартири. Пекти ті кекси. Я цілий день якась заслабша мабуть візьму собі вихідний атое так забігалась вже. Але ж завтра мають назначити нового керівнмуа відділу і його помічника я хочу взнати хто це будн може мені випаде підвищення. Щось я замріялась. І кекси спеклись. Я поставила каву варитись а сама присіла на стілець. Дзвінок пролунав неочікувано. Я встала і пішла до дверей.
                                 Мирослав
Цікава дівчина. Я переїхав сюди вчора ще не розвбрав усі коробки але вона була ніби налякана. Мабуть думала що я якийсь бандит, хоча мої татуювання усі пов'язані з медециною. Хоча багато хто вважав мене бандитом. Особливо декотрі пацієнти але тепер мені дали місце голови відділення в новій приватній клініці . Завтра новий день нова робота всеьбуде добре. Пролунав таймер, я люблю точність. Дві години пройшло можна йти пити кавц ц компанії сусідки візьму якийсь презент для неї. Я заглянув в холодильнтик там була упаковка чорниць. Взяв їх і вийшов на сходовий майданчик. І подзвонив в дзвінок.
— Привіт я прийшов за запрошенням— Щось мені не подобається як вона виглядає.
—Привіт так проходь. — сказала вона і щашарілась.
Я пройшов до квартири все прибрано речей майже немає смачно пахне кавою і випічкою. Треба буде йсробі щось приготувати. І в магазин сходити. Вона провела мене до кухні чисто так нібо щойно куплена.
— В тебе так чисто!?—  Сказав я вже від повного здивування
—Я приходжу в квартиру тільки ночувати і то інколи на роботі ночую.
— В мене теж частенько буває але я тільки переїхав не знаю як то буде.
Вона подала чашку з кавою.
— Ви з молоком п'єте ?
— Ні без модока але я вам тут лохини приніс.
— Дякую
— А ви себе добре почуваєте Марі?
—Не дуже може поосто через те що вихідний слабину дала. —вона стомлено посміхнулась 
Ну добре, можливо й правда неможе без роботи але розпитувати незбираюсь в мене теж вихідний. Я надкусив мафін. Мммм блаженство.
— Ви прекрасно готуєте позичите рецепт?
— Ем так звісно. — Вона встала і похитнулась щось вона прибріхує або сама не знає що знею. Попрямувала до шафки над плитою відкрила а там, книги з готування.
— Вам вони в спадок передались?
—Еммм саме так ще прабабусині вони з прадідусем тримали ресторан.
—То ви теж кухар?— якось само вирвалось.
— Ні я з медичної сфери, а рестораном керує моя сестра.
— Зрозуміло тепер чому тут стерильно чисто.
— Взагалія не люблю порядок і прибирання кожен вихідний але колишній прищепив мені ще більшу нелюбов і звичку прибирати.
— Колишній має лишатись в мколишньому часі а ваші рішення в цьому часі. З того що ви сказали розумію що він був тираном?
— А ви здогадливий я через нього часто запізнювалася на навчання. 
Вона знову похитнулася і чому вона досі не сіла? Притулилася до стіни це вже цікавіше, я підскочив зі стільця швидшеиніж вона повністю сповзла по стіні в низ підхопив її на руки, занадто легка як на вигляд. Я пішов в вітальню і сів з нею на руках. Перевірив дихання, пульс банально. Пульс низький дихання поверхневе, але вся горить. Температура. Вже машинально підніс руку до лоба приблизно 39 можливо більше. Обшукувати квартиру на ліки чи просто в швидку. Друге. Дістав телефон з кишені і набраі номер адміністрації тої лікарні.
—Ало ем ви хто —почулося на тому кінці
— Мирослав Кирилович пришліть машину на мою адресу маю пацієнтку.
— Так звісно, симптоми?
— Сильне виснаження висока температура, дихання поверхневе, пульс слабкий
— Ім'я
—Знаю що Марія
—Добре прийнято машина буде за хвилину.
Я поклав слухавку. Загорнув її в плед трохи розкривши взяв її кросівки і телефон. Закрив її квартиру на ключ. І почав спускатись сходами. Шостий поверх не так багато. Коли вийшов з будинку швидка вже стояла на готові.
— Мирославе Кириловичу
— Тримайте. Я приїду через кілька хвилин після вас
— Вашому батькові казати?
—Кажіть їй потрібен психолог
—Так звісно
Поклавши її на кушетку і прослідкувавши за тим як їде швидка я піднявся до себе в квартиру передгнувся накинувши на себе чорні штани і сорочку а на верх біле пальто. Взяв сумку ключі сів в своє авто завів двигун і зрушив. До лікарні пройтися можна, але після роботи хочу заскочити до магазину за продуктами.
Під'їхавши до будівлі я заглушив двигун. Зайшов в лікарню і попрямував до кабінету батька, я впевнений що він вже на роботі . Бо йому мали повідомити про дівчину яку я їм передав. Коротко посктукав в двері і без дозволу заджу.
— Я ж просив не турбувати мене покищо — як завжди працює навіть голову не підняв.
—І тобі привіт тату.
—О синку що за дівчину ти нам підігнав є інформація?
—Марія, приблизно 23 роки працює в медичній сфері,  пече класно,  але має сильну зневагу до себе через колишнього. Висока температура, виснаження,коли передавав швидкій був слабкий пульс і поверхневе дихання.
—Хто вона тобі?
—Сусідка попросила цукру і запропонувала випити кави з мафінами.
— Зрозуміло ну що ж ходімо треба взнати як вона.
Ми спустились до поверху з палатами.  І зайшли в одну з них. Марі лежала на лікарняному ліжку, схоже спала. Біля неї сиділа медсестра і слідкувала за показниками. 
— Який діагноз, і що вже зроблено?ї
—Температура спущена до норми, аналізи в процесі.
Схоже в неї справді перевтома, але температура, щось в мене не збігається.
                   Марія         3 дні до того
Я знову залишилась до пізна, сьогодні прооперували вагітну жінку з відкритим переломом щей зі зміщенням на третьому тижні вагітності. Після операції я ледве трималася на ногах, алеж трималася. Мене викликали для огляду пацієнтів зі швидкої. Пацієнт з апендицитом легкотня. Я взяла зміну мушу її відпрацювати. Провела ще цю операцію. Потім три огляди і зміна закінчилась. Я вийшла на вулцю, а там сніг, а я в кроксах вирішила не вертатись і побігла до парковки. Застрибнула в машину по дорозі встигла застрягнути, заглухнути, але доїхала. Шкарпетки були повністю мокрі, хоча я не надала цьому важливості і завалилась на ліжко
                                    Зараз
До тями приходила повільно над головою біла стеля занадто знайома білизна, Я в лікарні перше що прийшло  в голову. Цікаво, чому , хто приві, що сталось, який діагноз. В мене моментально розболілась голова, я піднялась і стала розглядати палату нічим не відрізняється від тої в які я зазвичай оглядає пацієнтів після операції і так далі.
  Я в своїй лікарні де працюю. Почувла звук клямки і зайшла моя знайома медсестра.
-Ніко!? - моєму здивуванню не було меж я справді була у своїй лікарні.
-Маріє Анатолівно? А ви тут що робите мені сказали перевірити пацієнтку!?- Сказала вона.
-Хто до тебе мене перевіряв?
-Нова старша медсестра.
-Ясно, вона мене мабуть не знає.
-Схоже на те - вона винувато посміхнулася , а я посміхнулася у відповідь.
-Маріє Анатолівно дозвольте я зберу показники і покличу вашого лікаря. Ви знали що за вас узявся новий головний лікар? - Запитально глянула вона на мене, вигнувши брову.
- Хм ні не знала збирайте показники і кличте лікаря на знайомство.
Вона все записала в бланк і вийшла з палати. В моїй палаті було одне ліжко, вікно , шафа і тумба. Схоже мені дісталась одиночна палата, бо другого ліжка не було, Ну логічно жеш, чи ні? А хто мене тут знає взагалі? Директор ні, головний хірург ні я навіть імені його не знаю, адміністраторка одна і кілька медсестер з анастазіологами. Непопулярна я особа. Я піднялась голова ще паморочилась але терпимо, дійшла до шафи дістала сумочку, а хто мене взагалі сюди привіз? Невже я показала слабкість сусіду? Недай бог такої слави. В сумці лежали мої речі: ключі, телефон, гаманець, а де пейджер і паспорт? А фух в гаманці. Цікаво чи запросять сплатити лікування, Стоп а кросівки, ах точно в робочій шафці, чорт вже забула, а тут мій улюблений плед з дивану, Мабуть сусід мене зловив дізнаюсь коли прийде лікуючий лікар. Щось забагато питань і жодних відповідей, сіла на ліжко і почала роздумувати, що могло статись що я потрапила в лікарню. Мої роздуми перервав шум в коридорі. Через секунди в палату вірвалося двоє чоловіків один пристаркуватий другий зі знайомими очима молодий в масці обидва в халатах.
-Вітаю Маріє бачу ви прийшли до тями!? Як ви?
- Дозвольте запитати хто ви?
- Директор цієї лікарні Кирило Максимович. А це головний хірург цієї лікарні Мирослав Кирилович.
Мирослав? Пронеслась в мене думка в голові та ні це неможливо. Але раптом молодший зняв маску.
- Так Маріє я лікар тому попрошу розказати що вас турбує і хто ви взагалі бо як бачите кава з мафінами не склалась.
Я в повному шоці дивилась на них, але цей момент тривав не довго. Я прийшла до тями і почала розповідати інформацію.
- Я... я загальний хірург приватної лікарні, і зараз ви мені не повірите але вашої Кириле Максимовичу. Звати мене Солдатко Марія Анатоліївна. Турбує мене зараз горло і голова ще трохи паморочиться більше здається нічого.
Чоловіки переглянулись, я знаю що може означати голова яка паморочиться але ну хай граються.
- Тобто ви наш співробітник!?
-Саме так в мене в гаманці ось лежить код карта. - я встала підійшла до шафи дістала сумочку з неї гаманець а з нього карту з моїм ім'ям назвою лікарні і простягнула Кирилу Максимовичу. Він взяв в руки карту переглянув інформацію і повернув назад.
- Вона правду каже два роки вже тут працює пам'ятаю приносили мені її рекомендації. А потім коли затвердив тодішній керівник відділу мене не було і я з нею на очі не бачився.
Він засміявся, Мирослав всьоголиш посміхнувся, і ступив крок до мене.
-Дозвольте приступити до роботи оглянути вас і є кілька питань.
-Чим допомогти?
-Сидіти і нерипатись - тут вже він засміявся щиро.
- Такс пані Маріє як вас краще називати? Марія Анатоліївна чи пані?
-Марі, чисто й просто Марі
- Ну добре, вам не подобається ваше ім'я?
-Та подобається просто так легше.
Щось мені здається мене допитують, треба відповідати нейтрально не хочу ще більше проблем 
-Скажіть якщо знаєте чого ви втратили свідомість?
-Чесно незнаю мене хилитало трошки з самого ранку, я не думала що аж настільки мені погано а само лікування не хотіла займатись.
                                              Мирослав
Батько почав свою роботу значить я маю свою. Дістав з кишені рукавички, за звичкою надягнув. Зняв стетоскоп.
- Кириле Максимовичу дайте мені трошки доступу я огляну пацієнтку.
- Синку що за офіціоз.
-Ми на роботі в не вдома ти ж знаєш тату.
- Ви сім'я? - я вже й забув за неї.
-Так це мій синочок, поки не приїхав з Лондона я його й не бачив навіть в гості не заїхав.
- Батьку давай без цього, зараз огляну Марію і тоді поговоримо, ти знаєш як що для мене важливо. Маріє чи Марі підніміть будь ласка руки догори. 
Я почав банальний огляд на будь які пошкодження треба взяти ще аналізи і зробити КТ без цього ніяк. Поки працював кілька разів чув уривки розмови...
- Маріє а скажіть но мені чому ви не звернулись до когось з ваших знайомих лікарів щоб вам виписали ліки.
- В мене був вихідний і я не хотіла нікого турбувати.
- Зрозуміло ну таке питання, тоді ви даєте собі можливість відпочити? Тільки чесно бо піду переглядати всі зміни які ви брали.
-Ні я не даю собі відпочити.
-Чому?
- Цього я вам не скажу.
-Чому?
-Це моє бажання!
Видно було що вона роздратована, найцікавіше що як тільки я її торкаюсь її ніби струмом б'є. Мене це дістало.
- Що вам зробив ваш чоловік?- різко запитав я.
Вона відвернулась.
-Нічого - відповіла тихо.
-А мені здається інше він вас бив?
В неї виступили сльози видно що ледь тримається.
- Батьку я закінчив, далі твоя черга, але я хочу послухати дозволете?
-Так лишайся.
Я сів на диванчик дістав планшет почав заповнювати анкету в вони продовжили розмову.
-То він вас бив, чи колишній?
- Мене бив колишній, це був головний лікар минулої лікарні в якій я працювала.
-Як ви розійшлись?
-Як подала документи, ті в яких все залишається чоловіку. В мене не було можливості і часу з ним судитись тому я просто переїхала в інше місто влаштувалась до вас але..
- Але ви звикли до цього всього і картайте себе за все?
- Так.
- Тільки через це ви така вперта? - виривається в мене і батько повертає голову.
- Я думав ти будеш тільки слухати.
- Щось ти не про ту людину думаєш тату.
-Ні, я не вперта я просто не люблю приймати допомогу, зрозумійте мені не потрібний психолог! - сказала вона роздратовано зі сльозами на очах.
- Добре... Якщо не бажаєте говорити зараз то поговоримо пізніше? -Батьків голос звучав рівно, але я знав цей тон. Він уже все вирішив. Просто відклав це “на потім”, як складний випадок без негайної операції.
Марі мовчала. Дивилась кудись убік, ніби там було щось значно цікавіше за нас усіх разом.
Я спостерігав.
Її пальці ледь стискали край ковдри. Плечі напружені. Очі… не холодні. Втомлені. І це гірше.
Вона не відмовлялась. Вона просто… не мала сил.
— Добре, — тихо сказала вона.
І це “добре” прозвучало як “тільки не зараз”.
Батько кивнув і зробив крок назад.
— Тоді відпочивайте. Ми не будемо вас перевантажувати.
Я ледь стримав іронічний видих.
“Не будемо перевантажувати” — після того, як вона сама себе довела до межі.
Класика.
Двері зачинились, залишивши нас удвох.
Тиша одразу змінила форму. Стала щільнішою.
Я перевів погляд на неї.
— Ти завжди так?
Вона повільно повернула голову.
— Як?
— Ігноруєш усе, поки не падаєш.
Вона примружилась.
— Ти завжди так?
— Як?
— Робиш вигляд, що знаєш людину за п’ять хвилин.
Я хмикнув.
— Мені вистачає трьох.
Вона ледь усміхнулась. Але ця усмішка була коротка, як іскра.
Я підійшов ближче.
— Слухай… — зупинився на мить, підбираючи слова. — Я не просто так питаю.
— А як? По приколу?
— По професії.
Вона відвела погляд.
— Я в нормі.
— Ти втратила свідомість у мене на руках.
— Деталі.
— Ні. Це якраз не деталі.
Я сперся рукою об край ліжка, нахилившись трохи ближче.
— Марі, ти виглядаєш як людина, яка тримається на чистому вперті.
— Це комплімент?
— Це діагноз.
Вона видихнула, заплющивши очі на секунду.
—Мені просто треба відпочити.
— Тобі треба більше, ніж відпочити.
Вона різко відкрила очі.
— Не починай.
— Я ще навіть не починав.
Я випрямився і провів рукою по шиї, намагаючись прибрати це дивне відчуття напруги.
— Скажи чесно. Ти коли востаннє нормально спала?
— Не пам’ятаю.
-- Їла?
— Сьогодні.
— Що саме?
Вона зависла на секунду.
— Кава… і… — зупинилась.
Я підняв брову.
— І повітря?
Вона закотила очі.
— Не драматизуй.
— Це не драматизація. Це факт.
Тиша знову впала між нами.
Я дивився на неї довше, ніж дозволяє звичайна розмова.
І раптом…
— Він тебе бив?
Слова вилетіли різко. Занадто.
Я сам це зрозумів одразу.
Вона завмерла.
Очі опустились. Пальці стиснулись сильніше.
— Ні, — тихо.
Брехня. Чиста, як стерильний інструмент. Я видихнув і трохи пом’якшив голос.
— Марі…
Вона різко перебила:
— Не лізь.
І це вже було не про питання.Я зробив крок назад.Добре. Не зараз.
— Окей, — тихо сказав. — Але я все одно буду тебе лікувати.
Вона глянула на мене скоса.
— А якщо я відмовлюсь?
Я ледь посміхнувся.
— Погана ідея.
— Чому?
— Бо я впертіший.
На секунду… буквально на секунду… в її очах майнула жива емоція. Не втома. Не захист.
Щось тепліше.
— Самовпевнений.
— Компетентний.
Вона тихо хмикнула.
І в цей момент я зрозумів: ця боротьба не про хворобу. Це про контроль. І вона звикла його не віддавати нікому. Навіть якщо це коштує їй здоров’я. Я кинув короткий погляд на монітор, потім знову на неї.
— Відпочивай, — сказав тихіше. — Я скоро повернусь.
— З новими питаннями?
— З відповідями.
Я розвернувся і пішов до дверей.
Але перед тим, як вийти, на секунду зупинився.
— І так… — не повертаючись, додав я. — Кекси справді були хороші.
Тиха пауза.
— Дурень, — ледь чутно долетіло у відповідь.
Я посміхнувся.
І вийшов у коридор, де вже чекали аналізи, рішення… і значно більше проблем, ніж я планував на сьогодні.
                                                  Автор
У лікарнях завжди є свій ритм. Він не залежить від годинника — швидше від серцебиття людей, що там працюють. І от одного дня цей ритм трохи збився. Не критично. Не катастрофічно. Але достатньо, щоб двоє людей раптом почали чути не лише його. Марія справді не була важко хворою. Її стан не вимагав складних операцій, термінових консиліумів чи рішень на межі життя і смерті. Все було набагато простіше… і водночас небезпечніше у своїй звичності. Перевтома.
Слово, яке звучить майже безневинно. Наче просто трохи втомилась, відпочине — і все мине. Але в її випадку це було не “трохи”.
Останній тиждень вона жила на каві, адреналіні та впертості. Їжа зводилась до випадкових перекусів, сон — до кількох годин уривками, а відпочинок існував лише як слово в чужих розмовах. Вона не помічала цього. Або не хотіла помічати. Організм помітив.І просто вимкнув її.
Перші дні після того, як Марія прийшла до тями, були схожі на повільне повернення з якогось внутрішнього шторму. Не фізичного — вона досить швидко пішла на поправку. А от внутрішнього… там усе було складніше. Їй було незручно. Не через лікарню. Не через стан. Через те, що вона опинилась по інший бік. Пацієнткою. І ще більше — через нього.
Мирослав з’являвся регулярно. Не нав’язливо. Але стабільно, як ранковий обхід, який неможливо пропустити.
Спочатку — суто по справі.
— Тиск нормалізується.
— Пульс кращий.
— Починаєш їсти 
Він говорив коротко, чітко, без зайвих емоцій. Як і належить лікарю.
Але інколи… затримувався трохи довше, ніж потрібно.
— Ти сьогодні щось їла? — запитував він, спершись на край її ліжка.
— Так.
— Що саме?
— Суп.
— Повністю?
— Наполовину.
— Це не “їла”.
— Це “почала”.
І він зітхав. Ледь помітно. Але вона помічала.
День, коли їй дозволили вставати, став маленькою перемогою.
Марія стояла біля вікна, тримаючись за підвіконня. За склом все ще був сніг, але вже не такий холодний. Наче і він потроху втомився.
— Втікаєш? — пролунав знайомий голос позаду.
Вона навіть не обернулась.
— Тестую можливості.
— І як?
— Світ не впав.
— Це тимчасово.
Вона тихо хмикнула і все ж повернулась.
— Мені вже можна працювати?
Мирослав дивився на неї уважно. Занадто уважно для простого питання.
— Фізично — майже так.
— А “майже” — це що?
— Це ти.
Вона підняла брову.
— Поясни.
— Ти з тих, хто повертається на повну одразу. Без плавного старту.
— І що в цьому поганого?
— Те, що ти знову тут опинишся.
Вона мовчала. Бо розуміла, що він правий. І це дратувало.
— Я не буду лежати ще тиждень, — тихо сказала вона.
— І не треба, — спокійно відповів він. — Але працювати будеш з обмеженнями.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Ти мені не начальник.
Він ледь усміхнувся.
— Технічно — так.
Вона завмерла.
— Що?
— Я головний хірург.
Кілька секунд вона просто дивилась на нього.
— Це жарт?
— Ні.
— Сусід… головний хірург…
— Я багатофункціональний.
Вона закрила обличчя руками на секунду.
— Це якийсь сюр.
— Звикай.
Вона повернулась до роботи через кілька днів. Спочатку — огляди. Легкі випадки. Мінімум навантаження.
І кожен її крок… хтось контролював.
— Ти знову пропустила обід.
— Я не голодна.
— Це не аргумент.
— Це факт.
— Це проблема.
Вона злилась. Він — не відступав. І десь між цими короткими діалогами почало з’являтись щось інше.
Не одразу.
Спочатку — звичка. Потім — очікування. Вона ловила себе на тому, що шукає його погляд у коридорах. Що прислухається до кроків. Що помічає, коли його немає.
Він — теж. Зупинявся біля її кабінету трохи частіше, ніж потрібно. Запам’ятовував дрібниці, які не мав би. Наприклад, як вона поправляє рукав перед операцією. Або як тихо бурмоче щось собі під ніс, коли зосереджена. Це не було різко. Не було моменту “ось воно”.
Це було як повільне нагрівання води. Коли ти не помічаєш змін… аж поки не стає гаряче.
Одного вечора вони залишились у лікарні майже самі.
Коридори вже стихли. Світло було м’якшим. Навіть повітря здавалося спокійнішим.
Марія сиділа в ординаторській, втупившись у записи.
— Ти знову тут, — сказав Мирослав, заходячи.
— Я працюю.
— Твоя зміна закінчилась годину тому.
— І що?
— І те.
Вона підняла на нього погляд.
— Ти зараз знову будеш мене виганяти?
— Так.
— Не вийде.
Він підійшов ближче. Зупинився. Подивився на неї трохи довше, ніж зазвичай.
— Марі.
Вона завмерла. Бо вперше це прозвучало… не як звичне звернення. М’якше.Глибше.
— Що? — тихіше, ніж хотіла.
Він не відповів одразу.
Наче сам збирався з думками.
— Ти коли востаннє робила щось не для роботи?
Вона розгубилась.
— Я… не знаю.
— Ось і проблема.
Тиша. І раптом вона усміхнулась. Ледь.
— Я пекла кекси.
Він теж усміхнувся.
— Для мене.
— Не зазнавайся.
— Вже пізно.
Ще одна пауза. І в цій паузі було щось нове. Не напруга. Не суперечка. Щось тепле. Непомітне. Але вже неможливе ігнорувати.Вона подивилась на нього уважніше.Він — не відвів погляду.І в цей момент вони обидва зрозуміли.Без слів. Без пояснень.Просто як факт.Що це вже не просто колеги.Не просто сусіди.І навіть не просто лікар і пацієнт.
Це щось інше.
Щось, що почалось з цукру, кексів і перевтоми… а виросло у відчуття, яке не лікується таблетками.
І, чесно кажучи, ніхто з них не хотів його лікувати.
            Мирослав
Є речі, які ти помічаєш одразу.
А є ті, що підкрадаються тихо, як ніч у палаті після складної зміни.
Я не одразу зрозумів, коли саме все змінилось.
Можливо, коли перестав заходити до неї “по роботі” і почав шукати будь-який привід.
Або коли вперше зловив себе на думці, що її “ти сьогодні їв?” звучить у моїй голові навіть тоді, коли її поруч немає.
Або… коли вона перестала дратувати.
Ні, не так.
Вона все ще дратувала. Але тепер це було… по-іншому.
Після виписки вона повернулась до роботи швидко. Занадто швидко, як на мій смак.
Але цього разу — не з розгону в стіну.
Вона реально намагалася.
Їла. Не ідеально, але вже не ігнорувала.
Йшла додому вчасно. Інколи.
Навіть… відпочивала.
І кожен такий момент я помічав.
І кожен — чомусь запам’ятовував.
— Ти сьогодні не затрималась, — сказав я якось, зустрівши її в коридорі.
— Не повіриш, — вона знизала плечима, — світ не зруйнувався.
— Я розчарований.
— Я теж. Думала буде ефектніше.
Ми посміхнулись. Обоє.
І це вже було дивно.
Бо з нею… усе якось виходило без напруги. Навіть коли ми сперечались.
Я сидів у своєму кабінеті, переглядаючи історії хвороб, коли зловив себе на тому, що вже хвилин п’ять дивлюсь в одну точку.
Не читаю.
Не думаю.
Просто… завис.
— Чудово, — пробурмотів сам до себе. — Дожився.
Стук у двері.
— Можна?
Я навіть не підняв очей.
— Якщо це не черговий пацієнт з “погуглив і знаю краще”, то заходь.
— Ну вибач, що розчарую.
Я підняв голову.
Марі.
Сперлась плечем об дверний отвір, руки схрещені, дивиться так, ніби зараз скаже щось… і не факт, що мені сподобається.
— Ти зайнятий? — запитала вона.
— Тепер уже ні.
Вона зайшла і зачинила двері.
— В мене питання.
— Я слухаю.
Вона трохи зам’ялася. Невластиво для неї.
— Це… нормально?
— Що саме?
— Що я… — вона зітхнула, — думаю про роботу навіть коли не на роботі?
Я ледь усміхнувся.
— Це називається професійна деформація.
— А якщо… — вона зробила паузу, — думаю не тільки про роботу?
Ось тепер я завис.
Секунда.
Друга.
— Уточни, — сказав спокійніше, ніж відчував.
Вона подивилась прямо на мене.
І не відвела погляду.
— Наприклад… про одного занадто впертого головного хірурга.
Тиша в кабінеті стала густішою, ніж повітря перед операцією.
Я відкинувся на спинку крісла.
— Це серйозне ускладнення.
— Лікується?
— Поки не знайшли методу.
Вона ледь усміхнулась.
І зробила крок ближче.
— Погано.
— Чому?
— Бо, здається, в тебе те саме.
Я хмикнув.
— Смілива заява.
— Перевіримо?
Вона стояла вже зовсім поруч.
Небезпечно близько.
І вперше… я не знав, що сказати.
Я звик контролювати ситуацію. Людей. Рішення.
А тут…
— Марі, — тихіше.
— Що?
— Це не найкраща ідея.
— Чому?
— Бо ми працюємо разом.
— І?
— І це ускладнює.
Вона нахилила голову.
— Ти ж сам казав, що любиш складні випадки.
Я не стримав усмішку.
— Це було проти мене.
— Абсолютно.
Ще секунда.
І я зрозумів, що програв.
Ще до того, як почалась ця “гра”.
Я підняв руку… і зупинився на півдорозі.
— Якщо це помилка?
— То ми її виправимо, — спокійно сказала вона. — Разом.
І в цьому “разом” було більше впевненості, ніж у будь-якому діагнозі.
Я видихнув.
— Ти небезпечна.
— Я попереджала.
І тоді я вже не зупинився.
Ледь доторкнувся до її руки.
І знову це відчуття — ніби струм, але не різкий. Теплий. Живий.
Вона не відсмикнулась.
Навпаки.
І в цей момент стало остаточно ясно:
Це вже не історія про лікарню.
Не про перевтому.
І навіть не про випадкову зустріч біля дверей з банкою цукру.
Це історія про двох людей, які звикли рятувати інших…
і раптом знайшли когось, поруч із ким більше не треба рятуватись самим.