Вишуканий ключ для Художниці

***

   На мій телефон прийшло повідомлення. Знову. Вони неначе змовилися. Чому саме сьогодні я так усім потрібна? Зараз мене дратує кожен звук. Можна було б написати вчора, або вже завтра. Але ж ні. Треба щось надсилати тоді, коли я зайнята. Коли я роблю цей бісів проєкт! І якщо телефон загорівся саме через ту людину, про яку думаю, то через один.. два.. три..

   Тишу навколо порушує прекрасна мелодія. Ніжна, але при цьому така ненависна в даний момент. Мені дзвонять. Я поглянула на новий великий аркуш паперу, який лежить переді мною, та змучено зітхнула. Я начебто вранці говорила їй не турбувати мене сьогодні. Поклала олівець та потягнулася за смартфоном. Треба все-таки відповісти. Можливо, щось термінове. А якщо ні, то..

   — Ну нарешті! — гучно вигукнула дівчина з телефону. Мої вуха так звикли за ці дні до тиші, що такий неочікуваний звук неприємно вдарив у голову. Може, краще було б дослухати ту мелодію і все? Вона все-таки більш спокійна. — Дай-но вгадаю, ти все ще сидиш за проєктом?

   Я тільки закотила очі і поставила на гучномовець подругу.

   — Хоча б не заперечуєш, — чути, що вона щось робить, а не просто лежить у ліжку.

   — Так ти і сама чимось зайнята, — сіла зручніше на стільці та скосила очі на свої творчі незакінчені роботи. Треба до них якось дійти. Там залишилося тільки деякі деталі домалювати. 

   — Айс, я просто готую собі ванну, а ось ти до сих пір працюєш!

   — Ти знаєш, що ме..

   — Я знаю, що тобі треба відпочити, Айсель! — вона явно розлючена, якщо назвала моє повне ім'я. — Ти бачила взагалі час?

   Я повернулася в сторону годинника. Зараз друга ночі. Ага, значить це я вчора говорила мене не турбувати. Але хто дзвонить, коли всі повинні спати? Невже Ерлен дізналася, що в мене тепер режим сну повністю збитий.

   З тієї сторони почулося стомлене зітхання:

   — Слухай, припини знущатися із себе, — і знову вона про це.

   — Ерлен, не починай, будь ласка. І так голова тріщить, — з'явився різкий біль у скронях. Перед очима все пливти почало. Треба піти вмитися, щоб прийти до норми більш менш.

   — Айс, зрозумій вже нарешті: якщо ти будеш постійно тільки працювати, робити ці чортові домашні з університету, то в результаті отримаєш вигорання, — і чого в неї зараз такий суворий голос? Я ж просто займаюся тим, що люблю. — Дай відповідь на наступне запитання. Коли ти востаннє отримувала задоволення від свого малювання?

   Та сьогодні ж. П'ять хвилин тому. Я сиділа і робила той проєкт для університету. А до цього я ще на замовлення намалювала непоганий арт. Так, зовсім трохи нервувала і зараз валюсь з ніг. І що?

   — Я не розумію, що ти хочеш мені цим сказати, — заплющила ненадовго свої очі. — Я з дитинства мріяла бути художницею.

   — Айс, визнай вже, що ти просто намагаєшся уникати того болю, який щоразу повертається. 

   Мене пройняв дрож:

   — О, ні, Ерлен, давай не будемо..

   — Будемо, — гримнула вона. — Просто зрозумій, що тобі треба записатися до хорошого психолога. Ти ж втрачаєш себе. Постійно тільки працюєш та навчаєшся. Майже не спиш. Узагалі не вилазиш із домівки. Часто мене та інших ігноруєш. І це все почало відбуватися після того, як ти втратила Черрі.

   Знову це відчуття. Ніби моє серце проштрикнули наскрізь. Боляче. Дихати стало важко. Я нічого нормально не бачу. Горло ніби стиснули. І знову я згадую всі ті моменти з Черрі. З моєю останньою найріднішою душею. Тільки він тримав мій психічний стан більш менш у нормі останні десять років. 

   Черрі був прекрасним котиком, якого мені батьки подарували в шість років. Він із самого початку мене прийняв за подругу. Любив зі мною гратися, спати, ходити всюди. Відчував, коли мені ставало погано, та не відходив від мене нікуди. Мама завжди казала, що ми ніби споріднені душі. Я і не збиралася цього заперечувати, бо теж так вважала. 

   Через чотири роки сталася трагедія. Я намагалася додзвонитися до батьків, бо вже було дуже пізно, а їх все немає вдома. У мене було погане передчуття. Черрі також тоді був сам не свій. Постійно нявкав, бігав з однієї кімнати в іншу. Щоб трохи відволіктися, я пішла та увімкнула телевізор. Хотіла переключити на мультфільми, але мене привернула новина про наше місто. Воно зазвичай таке непомітне для якихось програм. А тут прямо згадали про нього. Я не пам'ятаю точно, що саме там говорилося, але картинка назавжди залишилася в голові. Там було показано ДТП. Один автомобіль захоплений сильним полум'ям. І саме від нього я не могла відірвати погляд. Мене почало нудити, бо здавалося, що саме з цієї причини, що розповідають зараз по новинам, батьки і не відповідають. Я почала подумки благати, щоб автомобіль виявився просто схожим. Раптом хтось постукав у двері. “Вони повернулися!” — промайнуло в думках. Звісно, я радісно побігла впускати їх у дім. Навіть не подумала про те, що в них повинні бути ключі від квартири. Далі я все пам'ятаю розпливчасто, бо до хати зайшли незнайомі люди і почали мене чомусь заспокоювати. Я не могла до кінця зрозуміти, що коїться, поки не почула фразу: “Батьки твої.. померли в аварії”. 

Батьки твої померли в аварії

Померли в аварії

Померли в аварії

   Мої батьки мертві.

   Після цього я більше нічого не чула та не бачила.

   Щось розуміти я почала вже, коли опинилася в дитбудинку разом із Черрі. Тільки кіт зі мною залишився. Більше рідних у мене немає.

   Було дуже погано психічно..

   І скільки ж знущань від однолітків я терпіла, чим вони мене і добивали.

   Але все-таки я продовжувала насолоджуватися життям наскільки це було можливо. Усе йшло непогано. Начебто. Кіт завжди був зі мною.

   Місяць тому він заснув біля мене, поки я читала книжку. І Черрі більше не прокинувся..

   Ерлен щось говорить. Ніби про мій стан. Не можу розібрати слів, наче у вуха набрали води. У голові дзвенить. Різко захотілося спати, але ж у мене ще купа роботи. Чому так складно тримати очі відкритими? 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше