Глава 5

Ранок видався неприємним. Сьогодні монсеньйор Кабалі повинен був вирушати зі своїми солдатами до столиці. Але, враховуючи те, що вчора сказав привид, навряд чи хтось погодиться слідувати за своїм, тепер вже колишнім, командиром. Та й сам Кабалі чудово розуміє, що не має права займати цю посаду. Двадцять років служби – і коту під хвіст. Тож прийдеться зібрати речі та шукати нове місце. Можливо, десь в окрузі знадобиться вправний кат? Чи, може, ще щось пошукати? Важке питання.

Дивно, але чомусь ніхто зранку не приніс води вмитися. Зазвичай о сьомій годині тазик з підігрітою водою заносять два чергових, а зараз вже пів на восьму. І нікого немає. Проте за вікном лунають якісь дискусії, щось жваво обговорюють. Визирнувши у вікно, Кабалі побачив на подвір’ї з сотню воїнів, які про щось гомонять, періодично поглядаючи на вікно кабінету колишнього Голови ордену.

Раптом почулось скреготання за дверима.

– Хм, невже миша? – підняв праву брову Кабалі. – Треба сказати солдатам, хай зловлять на бульйон.

Намагаючись зрозуміти, що відбувається внизу, колишній Голова старанно прислухався до розмов воїнів, але ніяк не вдавалося хоча б щось почути. А тут ще цей скрегіт, який знову повторився!

Сердито подивившись на двері, монсеньйор вирішив, що якщо миша не заспокоїться, то він її сам приб’є. Проте, не встиг він обміркувати цю ідею до кінця, як за дверима вже почувся стукіт – тихий, обережний.

– В те, що миші стукати навчились, в це я повірю. Але в те, що вони стали такими чемними – ніколи в житті! Хто там?

Двері обережно відчинились на долю секунди. В кабінет миттєво зайшов сержант Роден, відразу зачинивши двері на здоровенну клямку, на додачу підперши їх палкою, якою Кабалі іноді лупцював не надто спритних солдат.

– І що це означає? – не витримав Кабалі.

Його не стільки здивувала поведінка Родена, якого він і так вважав ідіотом, як зовнішній вигляд сержанта. Розхристаний мундир весь у плямах, про походження яких навіть думати не хочеться. Ґудзиків немає жодного, через що з-під мундиру виглядає грудна клітина з сивим волоссям – сорочку сержант давно пустив на бинти. Штани обідрані до колін, рясніють латки, одна за другу гірша. Черевиків теж немає, зате нігті на ногах такі, що можна легко видертись на дерево. Весь цей наряд доповнює здоровенна брудна ганчірка, зав’язана на голові – такій же брудній, як і весь одяг.

Роден з диким поглядом озирнувся, шукаючи, чим ще можна підперти двері, але тут тільки стіл та крісло Кабалі. Кожен солдат в ордені знає, що цих предметів краще не торкатися.

– Монсеньйоре, там внизу бунт, – лише й зміг вимовити сержант.

– Тебе де чорти носили взагалі? Де інші, які поїхали з нами ловити тих дезертирів? Який бунт, ти що верзеш? – розкричався колишній Голова. – Ти напився, скотина така?

Роден з острахом подивився у бік вікна, приклав палець до губ і прошепотів:

– Тихіше, тихіше, монсеньйоре, бо нам хана.

– Я чекаю відповідей, – зрозумівши натяк сержанта, вже спокійно сказав Кабалі.

– Ви тоді так швидко поїхали, як славетний лицар на ратні подвиги, так стрімко рушили, так поспішали, що нас і не помітили. Дійсно, хто ми такі? Жалюгідні нікчеми, і все. Тож ви по нам один раз проїхались, а потім, трохи пізніше – ще раз. Когось на смерть збили, когось лише покалічили, так, трішки, ноги там переламали підковами вашого благородного коня, комусь хребет, комусь черепа розтрощили – ну таке, нічого серйозного. Але ці нікчеми не захотіли йти, я вже їх підганяв, підганяв, а вони не йдуть і все. Лежать собі, скавчать, а дехто взагалі не рухається. Невихована молодь зараз.

– Дійсно, – замислився Кабалі. – Тепер, здається, пригадую. А я ще гадав – що за харя знайома там промайнула?

– То моя харя була, монсеньйоре, – закивав Роден. – Ну от я один, сам, поранений, але відданий, вирушив слідом за вами. По дорозі вдалося кобилу спіймати, тож я швидко дістався.

– Де ж ти її впіймав?

– Та в якомусь загоні в одному селі, стояла, овес жувала. Я й спіймав.

Кабалі кивнув – молодець сержант, тактично мислить. Шкода, що таке трапляється один раз на десять років.

– Так, ти щось там казав про бунт?

– Ой, це ж головне! – знову став перелякано озиратися Роден. – Воїни вирішили, що вони більше не підпорядковуються вам, тобто ви не можете бути їх керівником. Бо ви – вибачте, будь ласка, то не мої слова, то їхні – не справжній Монтон. А раз так, то…

– Що? Кажи вже давай!

– Тихо, тихо, – прошепотів сержант. – Раз ви не Монтон, і не Голова, то вас…

Кабалі зробив крок у напрямку Родена, від чого той відразу збліднів і промовив скоромовкою:

– Вас можна стратити. А заодно й мене. Тільки вас у катівню спочатку запросять, а мене відразу або на шибеницю, або на гільйотину.

– На шибеницю? – обурився Кабалі. – Ми для чого гільйотину купували? Щоб тепер дерева заради якогось сержанта-придурка псувати?!

– Заради мене не треба ні дерева, ні гільйотину псувати, взагалі нічого не треба псувати, і мене також не треба псувати…

– Та пельку стули, розскиглився тут. Дай поміркувати.

Ситуація дійсно неприємна. Якщо солдати хочуть запросити Кабалі до катівні, то явно не на екскурсію. Зараз у дворі більше сотні воїнів, а їх з сержантом лише двоє. Хоча, можна в принципі сказати, що Кабалі один, сам, бо з Родена воїн, як з порося танцюрист. Один проти сотні – як відчайдушно, як благородно, сміливо! У колишнього Голови аж ніздрі зарухались у передчутті славної битви і не менш славного некрологу. Хто ще наважиться виступити самотужки проти стількох противників?

– Монсеньйоре, – невпевнено, з острахом вигукнув Роден. – Поки ви там обмірковуєте героїчний та розумний план, можна я викладу свій, боягузливий та тупий?

– Ну? До речі, а як ти пройшов сюди?

– Воїни сильно зайняті, вони дуже старанно дискутують відносно того, що зі мною робити. Серед варіантів – втопити, або втопити у… ну таке не для благородних вух, потім є ставленики гільйотини, хтось на шибениці наполягає, а деякі про катівню кажуть. А ще я спочатку кобилу запустив у двір, тож чергові побігли ловити її. Ось так я й проскочив. Але назад ходу вже немає, повірте.