Глава 4

Діставшись до замку, Голова зі здивуванням помітив, що поруч немає ні його загону кращих із кращих, ні ледацюги сержанта. Хоч у замку все, як раніше, навіть багаття в пустій кухні підтримують, он який дим іде, а там два солдати гільйотину свинячим жиром змащують, щоб не заржавіла. От приємно все ж таки, коли тебе чекають вдома! Помилувавшись улюбленим подвір’ям, Кабалі привітався з воїнами та пішов у кабінет.

– Якщо мене ошукали два шахрая, – розмірковував по дорозі Голова, – то це не вони розумні, а я проґавив, розм'як за останні роки. А значить, пора знову братися за старі справи, знову битви, війна, залізна дисципліна. Треба повертатися у стрій, а то дійсно, живу, як якийсь старий дід, далі свого носа не бачу.

Кабалі зайшов до кабінету, відмітивши, що тут прибрано, жодної пилинки (ну справді ж, чекали, он як прибралися), навіть папірці поскладали. Як добре бути вдома! Ставши посеред кабінету, Голова проспівав гімн ордену, тримаючи праву руку на серці. Закінчивши, підійшов до столу, дістав папір, перо та почав писати записку Раднику.

«Дорогий друже! Я розумію твої хвилювання, тому, не гаючи часу, вирушаю до столиці. Сподіваюсь зустріти тебе там. Вибач, що не зміг бути присутнім на турнірі, бо тут в нас такі справи коїлись, що соромно розповідати. Проте не бентежься, я їду не сам, зі мною будуть усі мої воїни. З такою ударною силою ми подолаємо наших ворогів, як зовнішніх, так і внутрішніх».

Діставши з клітини поштового птаха, Голова приторочив до лапки скручену в трубочку записку та кинув того у вікно. Птах каменем полетів униз, з вулиці почувся звук падіння маленького тіла та голосний вигук:

– Їжа! Монсеньйор їжу роздає!

Кабалі миттю підбіг до вікна, але там вже ні птаха, ні воїнів, лише пір’я та згорнутий в трубочку папірець. Швидко спустившись униз і підібравши записку, Голова повернувся до кабінету й відкрив клітину. Виявилося, що всі поштові птахи померли. Тю, дивно. Чого це вони? Може, їх не годували? Так ні, через день зерно саморуч сипав, і вода в поїлках є.

– Стривай, – згадав Кабалі, – мене ж кілька тижнів не було… Хтось не догледів.

Повикидавши дохлих птахів за вікно, Голова замислився. Як же йому передати записку Радникові? Раптом виникла одна ідея, але її перервали радісні вигуки з вулиці, які перейшли у лайку:

– Я перший підібрав!

– Та ти менше року служиш.

– Віддай, бо скажу Голові, що то ти його вино випив.

– Не посмієш.

– Давай перевіримо?

– Падлюка, щоб ти вдавився цим птахом!

Монсеньйор підійшов до вікна та сердито крикнув:

– Ану цить там!

Відразу настала повна тиша, навіть комарі перестали дзвеніти, злякано сховавшись у щілини стін. Проте не встиг голова підійти до столу, коли знову пролунали вигуки.

Кабалі розлючено повернувся до вікна, вже збираючись запросити порушників тиші в катівню (як же він скучив за роботою!), але зупинився. Виявилося, що у замок приїхав вершник, гонець з королівським гербом на плащі. Його привітно зустріли воїни, допомогли злізти з коня, турботливо підказали, як пройти до кабінету монсеньйора. Голова замилувався – от треба ж, як виховав підопічних, які люб’язні, не соромно й гостей запрошувати. Молодці! Він усівся за стіл, чекаючи на гонця.

Гонець приємно здивувався. Його ніколи ще так ласкаво не зустрічали. Так, королівський герб на плащі змушував людей бути вихованими, поводитись чемно, але щоб так щиро посміхались, допомогли злізти з коня, детально розповіли, як дістатися кабінету, розсідлали коня, помили, стриножили. Причому так швидко, моргнути не встиг. Не дарма королівство цим орденом пишається, не дарма!

– Монсеньйоре Кабалі! – постукав у двері гонець. – Дозвольте увійти?

– Заходь.

Гонець, потрапивши у кабінет, озирнувся. З першого погляду видно, що тут мешкають суворі люди. Кабінет начальника, керівника ордену, а жодних прикрас, тільки голі стіни та череп на масивному столі. Навіть стільця для гостей немає.

– Я прибув від імені Його Величності Едуарда Третього Блискучого! – представився гонець.

– Доповідай! 

– Його Величність наполегливо запрошує вас, монсеньйоре Кабалі, до свого палацу. Та питає, чому від вас не надійшло відповіді на його листа.

– Передай Його Величності, що я зранку вирушаю до столиці. Я знаю, що справи королівства зараз такі, що не можна зволікати. А відповіді я не зміг надати тому, що мої поштові птахи раптово померли. Передай Його Величності, що я вибачаюсь і сподіваюсь на його велике серце, розуміння та незрівняну доброту.

– Так і передам, монсеньйоре. А тепер, вибачте, мені потрібно пару годин відпочити та вирушати в дорогу.

Голова кивком відпустив хлопця.

Спустившись униз, гонець відразу направився до коня, проте того не виявилося на місці. Тобто, вуздечка он висить на колоді, до якої був прив’язаний кінь, сідло лежить поряд, а самого коня немає. Хлопець озирнувся, шукаючи, кого б можна було запитати. О, он солдати м’ясну тушку на кострі смажать.

– Привіт! Ви не бачили мого коня, часом? – звернувся гонець до Монтонів.

– Їсти хочеш? – запитав один з воїнів, поки інші хитали головами.

– Та хочу, але ж коня треба знайти…

Воїн відрізав шматок м’яса та дав хлопцю.

– Ось, тримай.

Гонець відкусив шматочок, намагаючись прожувати жорстке напівсире м'ясо. Ледве проковтнувши, запитав:

– Що це у вас таке?

– Та це… теля, так, теля. Вирішили засмажити, пригостити гостя.

– Зрозуміло. А навіщо ви телят підковуєте?

Гонець вказав на копито, на якому видніється підкова.

– Та це… якщо втече, щоб легше було відшукати потім. На, тримай ще, та йди он туди посидь. Втомився, мабуть, в дорозі?

Хлопець присів під стіною сараю, спостерігаючи за тим, як воїни підходять по черзі та отримують по шматку м’яса. Поки гонець впорався зі своїм шматком, від теля залишились одні кістки. Проте й вони не пропадуть.