Глава 3

– Монсеньйоре Кабалі! – привітно вигукнув Корун. – Теж вирішили виїхати на природу?

Голова ордену, сидячи на коні та поглядаючи на захоплених втікачів, аж позеленів від злості. Вони що, знущаються з нього? Майже три місяці назад втекли, а тепер ще й кепкують?

– Здається, він онімів від щастя, – прошептав бородань супутнику. Втім, його слова були почуті Головою, який став покриватися червоними плямами, що свідчить про найвищу ступінь гніву.

Ситуацію врятував сержант Роден, який дістав мотузку з сумки. Необхідно терміново реабілітуватись в очах монсеньйора Кабалі раз видалась така нагода. Бо останні тижні надто часто потрапляв у халепу, після чого був нещадно битий.

– Монсеньйоре, дозволите зв’язати полонених? – улесливо запитав сержант.

– Точно, – нарешті отямився Кабалі. – Іменем ордену оголошую вас полоненими, як дезертирів, що зрадили устав і орден.

Корун, скидаючи торбу, яку вони з Асланом носили по черзі, наблизився до Голови та запитав здивовано:

– Чого це ми дезертири?

– Як це чого? – тепер вже здивувався Голова. – Ви полишили замок без дозволу, а устав суворо говорить про те, що воїни, які залишають замок або місце служби без дозволу, є дезертирами. Тож, Роден, в'яжи їх!

– Постривайте, – відштовхнув сержанта бородань. – Але тут, здається, невеличке непорозуміння.

Кабалі з презирством поглянув на Коруна. Пручається? То добре, якщо пручається, то значить, боїться. Хай боїться, хай відчує страх, але головне попереду, ось тільки треба доїхати до катівні! Голова за час подорожі встиг вигадати найболючіші екзекуції, яким піддасть двох зрадників.

– І яке ж непорозуміння? – єхидно запитав він Коруна.

– Ви сказали, що дезертирами вважаються воїни ордену, які полишили місце служби або замок? – запитав Аслан. – Я нічого не переплутав?

– Так, – нетерпляче відповів Голове. Зрозуміло, тягнуть час, знають, що на них чекає. – То й що?

– А справа в тому, монсеньйоре Кабалі, – сказав Корун, – що ми не є воїнами ордену.

Голова здивовано підняв праву брову. Очікувано, що ці двоє будуть хитрувати, намагаючись викрутитись, але так безглуздо? На що вони розраховують?

– І коли ж це ви припинили ними бути? – саркастично запитав Кабалі.

– А ми ними ніколи й не були, – знизав плечами Аслан.

Голова подивився на біляка, перевів погляд на Коруна. Вони що, граються з ним? Балакають по черзі, несуть якусь нісенітницю. Здичавіли, поки по лісу бігали?

Роден, який від поштовху Коруна відлетів у кущі, знову наблизився до полонених, проте на цей раз вирішив зв’язати Аслана. Той зробив вигляд, що не помітив, натомість боляче наступивши сержантові на ногу. Роден, заплигавши на одній нозі, не втримав рівноваги й впав, піднявши пилюку.

– Ви зовсім подуріли? – запитав Голова, спостерігаючи за сержантом. З якими бовдурами доводиться працювати! Ото лише Аслан з Коруном були гарними воїнами, на них можна було покластися, але зрадили. Чи, може, пробачити їм? Ні, не можна, устав є устав, і потрібно дотримуватись його за будь-яку ціну.

– Пробачте, монсеньйоре, – знову відгукнувся бородань, – проте ми не подуріли. Ми ніколи не належали до Монтонів, ми, так би мовити, не гідні такого славетного ордену…

– Що ти верзеш?! – не витримав Голова, закричавши на весь ліс. – Ви воїни Монтони, ви давали присягу, ви проходили церемонію посвячення, отримали клейма, які випалили на ваших тілах герб ордену! І тепер кажете, що ви не належите до нього?

Аслан з Коруном переглянулись, потім разом закотили рукава. Не вірячи власним очам, Кабалі вирячився на руки полонених. Нічого немає, ні клейма, ні шрамів, ні опіків, та взагалі ніяких натяків, що там щось було! Як це можливо? Магія? Але ж клейма ордену захищенні від магії та чаклунства, немає жодного способу видалити їх.

– Ось бачите, монсеньйоре? – запитав Аслан, закочуючи рукав назад. – То ми підемо, добре? У нас купа справ.

– Що? Ні! Стояти на місці! – схаменувся Голова, продовжуючи розмірковувати.

Можливо, він якось погано клеймо поставив? Хоча такого не може бути. Він старанно пригадав той день, коли рекрути, в тому числі Аслан і Корун, проходили церемонію посвячення. Це було п’ять років тому, багато рекрутів, довга церемонія. Щоб прискорити її, Голова взяв у помічники Родена. Вони з сержантом стояли біля багаття та по черзі ставили клейма, насолоджуючись верещанням посвячених воїнів. Ось дійшла черга до Аслана, проте… Так, раптом зайнялась конюшня. Хоча там всього один єдиний кінь, але він належить самому Голові, та й полум’я могло перейти на казарми. Всі побігли тушити вогонь, а коли впорались, то вже й ранок настав. Церемонію перенесли на наступну ніч. Знову велика черга, підходить Корун, закочує рукав, проте зненацька падає головна брама. Довелося направити людей, щоб підняли її, бородань побіг попереду всіх, півночі возилися, а решту часу клеймили інших рекрутів, Коруна серед них не було. Потім ще щось сталось, потім ці двоє напросились у розвідку, з якої повернулись лише через місяць, потім… А потім приїжджав король з метою огледіти орден. По дорозі на нього напали вовки, тож він змусив Монтонів йти за двісті кілометрів від замку, щоб перебити тих вовків. Коли Аслан з Коруном, які були у складі загону, повернулись, то ходили вже у камзолах ордену. І Голова якось вирішив, що вони вже посвячені, навіть на думку не спало, що може бути інакше. Точно! Тепер він згадав усі події.

– Диви, второпав! – почув Голова задоволений голос Коруна, який звернувся до біляка.

– А ти думав! – відгукнувся Аслан. – Це ж Голова ордену Монтонів, він розумна людина. Монсеньйоре, якщо ми закінчили, то ми можемо йти?

– Ні! – заверещав Кабалі. – Ви звинувачуєтесь у тому, що видавали себе за воїнів славетного ордену Монтонів! Схопити їх!

Роден тільки хотів підійти з мотузкою до полонених, але новий поштовх відправив його знову в кущі.

– Пробачте, монсеньйоре, – вперто сказав бородань. – Проте у нас знову непорозуміння.