Глава 2

Дорога від мисливського будинку до виходу з володінь Радника доволі довга. Особливо, коли йдеш в обхід, щоб не натрапити на вартових, які періодично патрулюють ліс, відлякуючи браконьєрів. І весь цей час Корун співчутливо зберігав мовчання. Він прекрасно бачив, що Аслан розлючений, як чорт, хоча й виду не подає. Біляк взагалі рідко демонструє емоції. Проте це не означає, що його можна турбувати в подібні хвилини. Коруну хотілось підбадьорити друга, але як це зробити? Ну не можна ж так близько до серця сприймати невдачу! Світ же не перевернувся, нічого страшного не сталося. Чого ото його нервувати?

– В мене ще золото залишилось, від продажі лантухів тих бовдурів, – вигукнув весело бородань. – Вистачить погуляти.

Аслан наче не почув, щось там собі розмірковуючи. Він поступово уповільнював крок, поки зовсім не зупинився.

– Ану дай мені ще раз ті записки, – простягнув біляк руку.

Корун передав записки, що були знайдені в скрині. Лише два папірця з якимись дурними словами, і все, більше нічого.

– «Не рибу я вам даю, а вудочку», – вголос прочитав Аслан першу записку та відразу перейшов до другої, – «Всі скарби в книзі». Що б це могло значити?

– Що, що? Що нам не пощастило!

– Ну, по-перше, то герцогу не пощастило, якому ти будинок в щепки поламав. А по-друге…

– А раптом там десь заховані скарби? – обурився Корун.

– Ти дах зламав, другий поверх розтрощив вщент, перший поверх частково. Де там можуть бути заховані скарби? Тим більше, що цей будинок побудували після війни, тобто, після того, як зарили скриню.

– У підвалі, можливо, вони, – не здавався бородань.

Аслан мовчки махнув рукою. Ні, щось таки є в цих записках. Ну не могли ж їх просто так закопати? Покласти в таку добротну скриню, копати яму, потім закопувати… Просто так, заради жарту? Та ну! Тут криється якась таємниця.

Дивлячись, що Аслан повністю занурився у думки, Корун підійшов до найближчого дерева та присів, спершись спиною о міцний стовбур. Гарно зараз, прохолодно так. Особливо, коли ти півдня викопував скриню, а потім всю ніч шукав скарби в будівлі. Тепер отак посидіти, нікуди не поспішаючи, дати відпочінок натрудженим рукам – справді ж добре!

Деякий час Аслан ходив туди-сюди, нашіптуючи щось під ніс. Іноді зупинявся, дивився в небо, водив руками, щось рахував на пальцях. Корун зацікавлено придивився. Якось його друг дивно поводиться, чи не забився десь головою? А то міг, коли стіна з другого поверху падала.

Біляк рішуче пішов у кущі, виламав гілку, повернувся назад. Покрутившись на дорозі, намалював велике коло біля себе. Потім підняв з землі жменьку камінчиків, розклав їх по колу, а в центр встромив ту саму гілку. Обходячи коло з усіх сторін, він продовжив щось шепотіти, тепер вже з палаючим поглядом і, що траплялось з ним дуже рідко, посміхаючись. Корун за шість років знайомства лише кілька разів бачив, щоб його приятель посміхався. А тут дивись, як розійшовся, от-от зарегоче.

– Все, – прошепотів бородань, – мій кращий друг з’їхав з глузду.

Йому стало так сумно, так шкода й Аслана, й самого себе, що аж в очах защипало. По грубим бородатим щокам потекли сльози, які Корун навіть не намагався витерти. Просто сидів і дивився на друга, якому настав кінець. Як тепер жити, що його робити? Чи може вдасться лікаря якого знайти? Але де такого шукати, невідомо, хто подібними хворобами займається.

Побачивши, що Аслан зриває з гілки листя, кладе їх до камінчиків, а потім забирає, щоб повернути назад до гілки, Корун взагалі заховав обличчя в долоні, могутнє тіло здригнулось від ридання.

– В тебе що, дах поїхав? – почувся поруч голос біляка.

– Ууууу, – завив Корун, не піднімаючи обличчя.

– Що «у»? Я його третій раз гукаю, а він сидить тут реве, як мала дитина. Якщо ти так засмутився через нашу невдачу, то даремно.

Бородань нарешті подивився на приятеля. Аслан стоїть навпроти та якось занепокоєно поглядає на приятеля. Точнісінько, як тільки що Корун поглядав на Аслана, ну тобто, як на божевільного.

– Так ти не той? – витираючи сльози, запитав бородань.

– Що «не той»? – не зрозумів біляк.

– Не збожеволів?

– Тьху ти, щоб тобі наш король в сусіди дістався! Звісно, не збожеволів, на відміну від тебе. Все, йди сюди, щось покажу.

Друзі підійшли до візерунків, намальованих Асланом. Біляк схилився над ними:

– Ось дивись, оці камінці по колу – то Радник, король, начальник Таємної поліції, епіскоп, ну й так далі, розумієш? Ось ці два камінця у центрі – це ми…

– Що? Отой маленький камінець – я? – з неабияким обуренням гримнув Корун. – Тобто, я менший за якогось Радника?

Біляк мовчки поміняв камінці місцями, не варто витрачати час на безглузді суперечки.

– Далі. Оця гілка – скарби. Ті записки і є скарби, розумієш?

– Ні, – зізнався бородань. – Тим більше, що ти гілку вже розпатрав.

– Байдуже. Коротше, дивись, в тих записках підказка, де насправді знаходяться скарби. 

– Хочеш сказати, скарби існують? – намагався второпати Корун.

– Ну звичайно! І ми їх знайдемо. Але потрібно повернутись назад до мисливського будинку.

Бородань ледве не підстрибнув від щастя. Мало того, що його друг таки нормальний, так ще й є нагода до кінця обшукати той будинок. От як знав, що скарби там, відчував же ж! Тепер точно знайдуть. Треба вирішити, чи доламувати перший поверх, чи почати з підвалу. Він би точно у підвалі сховав золото, проте герцог хитрий, може якусь капость вигадати. Втім, що так, що так годиться.

– Будемо ламати? – задоволено запитав Корун, погладжуючи рукоятку сокири.

– Ні, будемо закопувати скриню.

Вирушивши назад, друзі деякий час сперечалися. Аслан доводив, що будинок взагалі не має жодного відношення до скарбів, Корун запевняв, що приятель поспішає з висновками, потрібно діяти системно, ґрунтовно підходити до справи.

Мабуть, тварини в цьому лісі ніколи не бачили, щоб одні й ті самі люди вже в котрий раз проходили по забутій майже всіма дорозі. Якісь дивні створіння, туди-сюди ходять, про щось завзято балакають, один сокирою трусе, другий з камінцями розмовляє. Замість того, щоб сидіти у тіні та насолоджуватись життям.