Глава 1

Монсеньйор Кабалі, сидячи на незручному твердому стільці, оглянув свій кабінет. Давно пора ремонт тут зробити, а то голі кам’яні стіни викликають сум. У деяких начальників в кабінетах то килими, то щити висять, а в когось навіть власні портрети, а у Голови такого славетного ордену на стінах лише цвіль. Зелена, сіра, навіть блідо-рожева. А ще павуки повзають, і так зиркають, наче знущаються, сміються там собі тихесенько з невдахи.

Діставши з шухляди столу дві записки, Кабалі по черзі перечитав кожну з них. В одній його друг, королівський радник, прохав про допомогу. На королівство йде величезна навала ворогів, а захищати нікому, вся надія на орден. І допис, який більше всього викликав питання:

«Любий мій друже, ти, хоч і живеш далеко, але ж напевно чув, що Його Величність дуже хворіє. На голову. І причому давно. Боюся, що він просто не може виконувати свої обов’язки, але хвороба не дає йому це второпати. Тому сподіваюсь на твою відданість королівству і готовність підтримати мене. Скоро я організовую турнір, буду радий побачити тебе та обговорити нагальні проблеми. Часу обмаль, на жаль».

Друга записка якраз від «хворого» Його Величності. В ній король напряму наказує Голові ордену Монтонів з’явитись у палац, щоб отримати секретне завдання про знаходження скарбів та королівських артефактів, які дають право посідати трон.

– Якщо це завдання секретне, – замислився Кабалі, – то навіщо було його в подробицях описувати в записці? Чи це якесь хитре шифрування?

Він дістав з шухляди збірник кодів та шифрів, і почав ретельно перевіряти. Витративши дві години на перевірку та нічого не знайшовши, Голова вирішив, що це новий шифр, коди до якого ще не надійшли.

Втім, він вже зрозумів, що почалось протистояння між королем та Радником. Прямо вони про це не сказали, але не потрібно бути генієм, щоб здогадатись. А тому зараз монсеньйору Кабалі доведеться вирішити, чий бік зайняти.

З одного боку, обов'язок наказує бути відданим Його Величності, все ж таки король. Піти проти короля – це значить зрадити його особисто та королівство в цілому. Хоча, якщо подумати, то орден, згідно уставу, не підпорядковується якомусь конкретному королю. Він слугує королівству, а хто тим королівством керує, то вже інша справа.

З іншого боку, Радник – друг. Під час Другої Альмандської він неодноразово прикривав спину тоді ще простого лицаря Кабалі. Та й сам герцог не був ще королівським радником. На полі бою вони й потоваришували, і з кожним днем їх дружба тільки міцнішала. Останні двадцять років майже не бачились, та й не листувались, бо в кожного свої клопоти. Але ж хіба можна забути, як вони тоді на конях, з мечами в руках мчали на ворога? Ні, таке не забувається.

– То що ж його робити? – став проходжуватись по темному кабінетові Голова.

От не підтримає він Радника, а той переможе. Не гарно якось вийде. Як потім другові в очі дивитись? А як переможе король, то…

Монсеньйор Кабалі швидко повернувся до столу та перечитав записку від герцога.

– Хм, якщо в королівстві так скрутно із солдатами, то виходить, що вся сила зараз у мене? Значить, кого підтримаю – той і переможе? Значить, вирішено, їду на турнір, побалакаю з Радником, хай розповість про свій задум, а там вже буде видно. Але спочатку треба впіймати двох дезертирів.

Голова підійшов до вікна й голосно прокричав:

– Роден! Ану мерщій сюди!

Не дивлячись на доволі похилий вік, сержант Роден за хвилину піднявся до довгим сходам в кабінет, що знаходиться на третьому поверсі. Відхекуючись, як собака, він представ перед Головою, навіть спину вирівняв.

– Монсеньйоре, я до ваших послуг!

– Значить так, збери два загони воїнів, з ветеранів. Через годину вирушаємо в дорогу. У нас повинні бути припаси, щоб вистачило на три тижні. Ми їдемо в герцогство Андре… Андро… ні, мабуть, Андрі… Коротше, в герцогство королівського радника. А по дорозі повинні впіймати двох дезертирів.

– Слухаю, монсеньйоре! А, дозвольте дізнатись, це ті дезертири, про яких я думаю?

– Якщо ти маєш на увазі Коруна з Асланом, то так.

– Монсеньйоре, зберу найкращих! – аж засвітився від радості Роден.

Голова, відпустивши поглядом сержанта, підійшов до скрині. Для відлову дезертирів, а таке відбувалось доволі часто, Кабалі тримав спеціальне урочисте вбрання. Це не просто відлов, це - полювання, одна з найвідповідальніших справ. А значить, потрібно виглядати відповідно. 

Вдягнувши доспехи, Голова визирнув у вікно, щоб подивитись, чи готові там воїни. Сержанта не видно, скоріш за все, на кухні, набирає харчі.

Монсеньйор не помилився. Сержант Роден дійсно знаходився на кухні, щоправда, харчі не набирав. Бо, чесно кажучи, набирати майже нічого. Ну хіба що два пучки цибулі, якась гнила картоплина, півглечика молока та черствий хліб. Чи варто везти це «добро»? Авжеж не варто! То краще з’їсти, а Голові сказати, що нічого не знайшов.

Ласуючи сирою картоплиною, старанно вигризаючи місця, де немає гнилі, Роден мрійливо прижмурювався. Скоро, вже скоро він помститься цим двом покидькам. Саме із-за них його, ветерана, зневажали цілих три роки. Весь тодішній гарнізон Монтонів, поки їх не повбивали, сміялись з нього. А все через Аслана та Коруна, що якимсь дивом вижили. Родена від однієї згадки тих подій аж затрусило.

Це були не найкращі часи ордену (втім, і потім вони кращими на стали). В лісі вже не залишилось живності, навіть гадюку спіймати вважалось за щастя. А їсти хотілося. І тут раптом кіт прибився. Та ще й відгодований такий, наче мишей в замку відловлював. Хоча де він їх тільки знайшов? Однак сержант над цим не замислювався. Побачивши гладкого кота, він відразу зрозумів, що можна приготувати. Щоб тваринка не боялася, довелось тиждень ділитися з нею своєю їжею. Кіт оту гидоту їсти, звісно, не став, але якоюсь довірою (чи жалем) до Родена перейнявся. Нарешті настав день, коли вже можна приготувати смачну печеню. Сержант з самого ранку підготував пательню, відібрав у молодих цибулю та перець, поцупив у Голови кабачок. Поставивши пательню на вогонь та дочекавшись, поки та нагріється, Роден вийшов у двір, щоб забрати кота. Той не пручався, коли сержант, облизуючись, підняв його на руки. Не пручався і тоді, коли сержант ніс його на кухню. Навіть дав себе занести у кухню. І лише тоді, побачивши гострого ножа та нагріту пательню, кіт зрозумів підступний план Родена.