Глава 1

– Ваша Світлосте! – привіталася Мілана, зробивши щось на кшталт реверансу.

Радник облизнувся, милуючись дівчиною. Молода, гарна, а як рухається, яка хода! Це ж не дівчина, а справжній скарб! Діамант!

«Тьху ти, ніяк ці скарби з голови не підуть!».

– Баронеса! – радісно вимовив Радник. – Сідайте, будь ласка, сідайте. Хоча, ні, ні, краще стійте. Мені так буде зручніше.

– Зручніше? – здивувалася Мілана та обдала герцога зарозумілим поглядом.

– Так, – кивнув Радник, відчуваючи, як нога в нетерплячці відбиває якийсь мотивчик під столом. – До мене дійшли слухи, що ви замислюєте вбивство Його Величності. А це не гарно, ні…

У відповідь почулося фиркання.

– Ви, Ваша Світлосте, вийдіть на центральну площу, та з трибуни скажіть, що це не гарно. Так, щоб усі почули.

– Навіщо?

– Бо в королівстві, мабуть, не знайти жодної людини, яка б не воліла прибити Його Величність. Знали б Ви, скільки цікавих ідей народ вигадав!

«Хм, дійсно, треба поцікавитись, – вирішив Радник. – Якщо зі скарбами не вигорить, то може хоч так позбутися скотини».

– Не будемо відволікатися, – спробував продовжити герцог.

– Так ми й не відволікаємось, – запевнила Мілана. – Ми ж як раз по справі говоримо.

Радник вдарив кулаком по столу. В кінці кінців, хто тут хазяїн?!

– Я маю на увазі, що ваша причетність, баронеса де Турі, може бути доказана. І тоді…

Знову фиркання, зарозумілий погляд, нахабна усмішка.

– Ну давайте, де ті докази?

Добре підготувавшись до цієї розмови, герцог дістав лист-донос, якого сам же й написав півгодини тому.

– Доводжу до Вашого відома, – виразно зачитав він, час від часу зиркаючи на дівчину, – що леді Мілана, баронеса де Турі, минулої суботи погрожувала вбити Його Величність короля Едуарда Третього. Її погрози чули ми…

– Хто «ми»? – крижаним голосом запитала Мілана.

– Тайна слідства, – смиренно відповів герцог. – Я не в праві розголошувати джерело важливої інформації.

– Брехня це все!

Радник похитав головою. От нагла дівка, ще й пручається, ти диви. Але то нічого, так навіть цікавіше буде. Він таки приборкає цю кобилку.

– А як ви можете довести, що це брехня?

– Та легко! – впевнено відповіла Мілана й почала пригадувати. – Минулої суботи у нас була вечірка. З обіду почалася. Там були присутні графиня Божена, баронеса фон Цвайгль, леді Ізольда де Фужерон, дві служниці, що розливали вино, два лакея, що тричі виносили графиню Божену до саду блювати… Начебто все. Але ніхто з них не міг написати того доноса.

– Чому це? – насупився Радник, розуміючи, що його задум ламається, як карточний будиночок.

– Бо вони не те, що писати, вони читати не вміють! А після тієї вечірки, сумніваюся, що вони взагалі пам’ятають, як один одного звати. Так що Ви отому своєму «джерелу» можете пику набити.  

Радник замовчав, зловісно поглядаючи на дівчину. Він над цією ідеєю три дні розмірковував, а тут раз, за одну хвилину все розвалилося. Хоча те, що дівка не дурна, то добре. Ось така дружина йому і потрібна, красива та розумна. Але ж як її приборкати?

– Ну що, я можу йти? – почувся іронічний голос Мілани.

– Ні, не можете, – вперто відрізав Радник. Так, треба швидко щось придумати, а в голову нічого не лізе. От же ж задачка!

– А, Ви хочете ще поговорити про вбивство Його Величності? – запитала Мілана. – От Ви знаєте, Ваша Світлосте, я в ці справи не лізу. Мені до вподоби вечірки, вбрання, коштовності, придворні плітки. А як вбивати Його Величність, якими методами і з чиєю допомогою – то Ваша справа, то Вам краще знати.

«Щоб тебе! – тільки й крякнув герцог. – Так чого доброго, вона ще й мене звинуватить у змові проти короля. Ну й дівка. А може ну його, не будемо ходити навкруги?».

– Значить, так, – змінивши офіційний тон на суворий чоловічий, з нотками брутальності, почав герцог. – Я пропоную вам, баронеса де Турі, вийти за мене заміж. І ви таки вийдете, бо дуже мені подобаєтесь.

– Оце придумав! – Мілана з подиву усілась на стілець. – Лисину напекло чи що?

– Та ти… тобто ви, тобто, ні, таки ти. Ти як тут розмовляєш з королівським Радником?! Я тобі що, графиня, як там її, Божена?

– Та якби ж то, – з сумом промовила Мілана. – У тої хоча б почуття гумору є. І від неї не воняє, ну, якщо не враховувати минулу суботу, бо там так, могло воняти, могло…

Радник знову вдарив кулаком по столу.

– Ану цить мені!

– Та а що я? Ви питаєте, я відповідаю.

– От і добре, – примирливим тоном сказав Радник. – Тож, леді Мілана, баронеса де Турі, чи ви згодні…

– Слухайте, а може Вам графиню Божену? Вона залюбки, бачили б Ви, як вона до тих лакеїв тулилася. Блює, падлюка така, а все одно тулиться.

– Що? Яка Божена? Так, ану не збивай мене. Тож, леді Мілана, баронеса де Турі, чи ви згодні…

– Та Ви, Ваша Світлосте вже визначиться, чи «ти», чи «ви». А то я плутаюсь у Ваших красномовних фразах.

Герцог, сатаніючи, знову вдарив по столу кулаком. Випадково влучив зап’ястком по кутку, стало дуже боляче.

– Ану мовчати, я сказав! – визвірився Радник, радіючи, що так може приховати крик від болю. А болить сильно, на зап’ястку вже синець з’явився.

Мілана ображено опустила очі долу.

– Леді Мілана, – продовжив крізь зуби герцог, – баронеса де Турі, чи ви згодні… ти згодна… ні, таки ви згодні вийти за мене заміж?

– Ні.

– Як це «ні»?

– Отак…

Радник нахмурився. Ні, ну що вона собі думає? Чи не розуміє, хто їй пропонує руку та серце? Він же не аби хто, не свинопас якийсь. Королівський Радник, герцог, в кінці кінців. А вона хто? Баронеса. Таких баронес у королівському дворі хоч греблю гати. Скільки он до нього в коханки набивалися! А ця, диви, відмовляється заміж вийти.

– Тоді, леді Мілана, – знову перейшов на офіційний тон Радник, – я вимушений буду віддати вас під арешт.