Частина 2: Радник-зрадник

Передмова

У великому просторому кабінеті тихо, чути лише, як дзвенить комар у пошуках поживи. Але з меню доступна тільки одна страва – чоловік років сорока п’яти, що сидить за різьбленим столом з червоного дерева. На столі по краям розставлені свічки, їх вогники майже не мерехтять, освітлюючи доволі темний кабінет. Від цього кабінет виглядає ще більш зловісним, ніж зазвичай. Світло свічок відбиває глянцева лисина чоловіка, виступаючи додатковим джерелом освітлення.

Чоловік, дочитавши листа, підніс його край до вогника, після чого кинув у керамічну вазу біля столу. Написане в листі викликало одночасно і радість, і хвилювання. Чоловік встав з-за столу, не в силах знаходитись на одному місці, почав крокувати по кабінету.

– Якщо ці скарби дійсно існують, – збудження проступило навіть у голосі, – то їх треба негайно знайти. Ця стара скотина мені вже набридла. «Раднику, зроби це, Раднику, зроби те, Раднику, давай розпочнемо війну, бо мені нудно, Раднику, давай закінчимо війну, бо мені лячно». Задовбав!

Думки почали з’являтися одна за одною. Вони голосили з різною швидкістю та гучністю, проте всі зводились до одного – скарби обов’язково треба знайти, та відправляти Його Величність на заслужений (ой не смішить, хто там що заслужив?!) відпочинок. Наприклад, на каторгу. Ай, чорт з ним, не будемо знущатися, хай живе собі, тільки подалі від столиці.

– Але де ж їх шукати? – підступно та хитро пролунала майже нечутним голосом ще одна думка.

Радник підійшов до столу. Опершись об нього, він почав прикидати варіанти. Те, що таку місію необхідно тримати в таємниці, навіть не обговорюється. Не приведи Господь, хто взнає – то все, можна далі вже нічого не шукати. Виходить, діяти треба, не привертаючи уваги. А це сильно обмежує. Так можна було б платити за інформацію, найняти шукачів, сходити на консультацію до літописців тощо. Хоча до літописців можна заглянути. Але деякі з них можуть бути відданими Його Величності…

– Здадуть відразу, – пробурмотів Радник. – Навіть з вежі вийти не встигну. От же ж задачка!

Почувся стук у двері. Радник, переконавшись, що лист благополучно догорів, повернувся за стіл і прийняв загрозливу позу.

– Заходь!

Двері відчинилися, впускаючи здоровенного вартового.

– Ваша Світлосте, до Вас прийшла баронеса Мілана де Турі. Пропустити чи вигнати стусанами?

– Бовдур! Я ж сам її запросив, так якого ти її стусанами? Впусти. Та подбай, щоб нас ніхто не турбував. Жени всіх геть!

– Стусанами?

– Стусанами.

– Слухаюсь, Ваша Світлосте!

Через хвилину в кабінет увійшла струнка, висока дівчина років дев’ятнадцяти. Довге руде волосся перев’язане червоними стрічками та сформоване у вигадливу зачіску. Тонкі чорні брови гордовито підняті, зелені очі пихато дивляться перед собою, обдаючи холодом. Пухлі губи, що скорчені в огидливій гримасі, теж не залишають жодної надії, що в баронеси де Турі є хоча б трошки смирення та скромності.