Глава 2

Запахи листя та лісових квітів подіяли на Коруна розслабляючи. Пересувати ноги стало дедалі важче, захотілося прилягти, помилуватися надзвичайно блакитним небом, що проглядає між верхівками дерев. Он заєць пробіг, а там ховрашок якийсь з кущів виглядає, білочка з гілки на гілку стрибнула. В околицях замку давно вже тваринок не видно, солдати всіх поїли, окрім котів, вовків і лисиць, які надто розумні, щоб наближатися до замку. І дерев там теж мало залишилось, бо на шибениці повирубали, поки гільйотину не здогадались змайструвати. От наче в горах той замок, а з природи тільки багнюка. Інша справа ліс!

– Гарно як! – промовив захоплено бородань. – А пташки, як пташки цвірінькають, ти тільки послухай!

– Не нагадуй мені про пташок, – крізь зуби вимовив Аслан, завжди меланхолічне обличчя якого навіть перекосило.

– Чого так?

– Гуска вчорашня досі поперек горла стоїть.

– Так це ти того вчора нічого не їв?

– Угу.

– А через тебе і я голодний цілий день ходив? – образився бородань.

– Та мені ті спеції досі печуть, ніяк води напитися не можу! Треба чимось заїсти.

Корун невдоволено поскріб лисину. Чим же ти заїси, коли нічого немає? З ордену навіть старого огризка хліба винести неможна, крадіжкою вважається, навіть якщо тим огризком собаки погребували. От по дорозі попадалися кури різні, олені бігали, так Аслан сказав, що поститись треба, для здоров’я корисно…

Раптом Корун зупинився, на обличчі проступила огида.

– Що там? – запитав Аслан, обертаючись.

– Що, що! – вирячився на нього бородань. – У гімно вступив!

Біляк оперся о дерево, чекаючи, поки товариш почистить взуття. По лісі лунало невдоволене бурчання Коруна:

– Задовбали ці дракони. Ти їх гатиш, гатиш, а вони літають. Ти їх по хребту, а вони тобі під ноги сруть. Повиводились же, та літають, і сруть. Все, наче вичистив, тільки воняє.

Друзі вже зробили крок вперед, коли на дорозі з'явилися вершники, не менше десяти добре озброєних лицарів. У кожного довгий спис, величезний меч, важкі лати. Вершники зупинилися, старший з них ввічливо звернувся до Монтонів:

–  Доброго здоров’ячка! Чи не підкажете, де тут живе дракон? Ми чули, що в нього неподалік печера.

Поки Корун отетеріло переварював це питання, на його погляд надзвичайно безглузде, Аслан відповів:

– Їдьте прямо, ви взяли вірний напрямок. Через дві милі зверніть праворуч, і побачите печеру, її добре видно. Тільки там два дракони.

– Два? – старший лицар зажурився. Огледів інших лицарів, по їх похмурим обличчям зрозумів, що вони все почули. – Ми не розраховували, що драконів буде два. А втім, хто ми без пригод? Загиблих вшануємо почестями, проте здобудемо дракона. Вперед, лицарі!

З бадьорими криками й піснями вершники поскакали далі. Тільки тепер бородань повільно повернувся до супутника і, не вірячи власним вухам, запитав:

– Тобто? Що це було?

Аслан вірно зрозумів здивованість товариша та пояснив:

– Вони поїхали бити дракона.

– Одного?

– Можливо двох.

– Цілим загоном?

– Так.

– Одного-двох драконів?

– Так, – терпляче повторював біляк.

– Загоном з десяти морд?

– Так, одного-двох драконів цілим загоном з десяти морд.

Корун подивився у слід вершникам та похитав головою:

– Чи вони дурні, чи що.

Друзі деякий час дивились, як віддаляються могутні вершники, а потім рушили далі. Дорога не близька, треба подолати ліс, після нього буде якесь село, де, згідно інформації, отриманої Асланом, знаходиться чоловік, що має зачіпку стосовно скарбів. Ще невідомо, якою інформацією володіють інші шукачі, а в них можливостей буде побільше, ніж у двох звичайних солдат ордену Монтонів.

На виході з лісу напарники побачили невеликий табір. З боку кострів донеслись запахи смаженого м'яса, від чого ніздрі Коруна заворушилися. Пообідати б не заважало, а Аслан заборонив набирати харчі по дорозі. Мовляв, в тавернах будемо їсти, вгамовувати позиви шлунків. Але де ж ті кляті таверни у лісі?

При появі двох незнайомців лицарі, що розбили табір, трохи напружились. Проте, начебто загрози немає, тому можна привітатись. Великий кремезний чолов’яга в красивих латах підвівся з землі та приязно запросив гостей до багаття.

– Я лицар сер Готвір, підданий барона Гострий Меч, – представився чоловік. – Сідайте, друзі. Ви тутешні?

Корун і Аслан представились в свою чергу та залюбки прийняли запрошення. На кострі як раз смажиться маленький кабанчик, хрустка скоринка так і манить апетитним виглядом. Не питаючи дозволу, Аслан своїм улюбленим ножем відрізав шматок м'яса, через секунду пролунало голосне чавкання.

«Мені розказував про те, що треба вгамовувати позиви свого шлунку, – обурено подивився на супутника Корун. – А сам диви, як уплітає!». Залишалось лише послідувати прикладу, і тепер чавкання стало ще голоснішим.

Сер Готвір разом зі своєю свитою ошелешено подивились на цю нахабну парочку, проте промовчали. Хто знає, які тут порядки, в цих місцевих?

– Пригощайтесь, пригощайтесь! – а що ще можна сказати, якщо гості вже й так пригощаються від душі?

До лицаря підійшов воїн і щось прошепотів на вухо. На обличчі сера Готвіра з'явилася радісна посмішка, він закивав, висловлюючи повну згоду з тим, що сказав воїн.

– Друзі, – звернувся лицар до Монтонів, які вже майже впоралися з кабанчиком і оглядалися в пошуках вина, щоб запити трапезу. – Дозвольте я розкажу вам про нашу місію!

Корун, зрозумівши, що вином з ними ділитися не збираються, дістав свій бурдюк і після великого ковтка передав його Аслану. Той теж відпив і, повертаючи бурдюк, подивився на сера Готвіра.

– Так от, – продовжив лицар. – Нас послав барон Гострий Меч аби ми здобули великого, сильного дракона. Його голова стане головною прикрасою замку!

– Чия голова? – не зрозумів Корун, незадоволений тим, що прийшлось пити своє вино. – Барона?