Глава 1. Маша приїздить у Вишнівку

Поки сонце грайливо цілувало своїм золотистим промінням не менш золотисте волосся Маші, остання мрійливо споглядали на безкрайні поля і лани, де веселкою переливались хвилі червонощоких маків та інших диких квіток. Ніжність їхніх недоторканих пелюсток і трави, на яку ніколи не ступала нога людини, своїми переливами фарб немов на сходинках піднімалася у небо і змішувалась з палаючим заходом сонця.

Останні кульмінаційні промінці перед прощанням виблискували ще більш гаряче і яскравіше, ніж в полудень, і своїми малесенькими ручками, хапаючись за все на своєму шляху, аби якнайдовше протриматись на землі, ніжили всіх і кожного, хто втомлено не ховався у затінку.
Чаруючі пейзажі за вікном щохвилини змінювали один одного, намагаючись з кожним разом ще більше вразити юну дівчину. 

Хоч і наближався пізній час, хоч ззаду і бубніли старі бабусі, розповідаючи в черговий раз небилиці про знахарку Горпину і чудернацькі видіння старого ханиги Петра, хоч і без зупину тарахкотів старий аккумулятор в не менш старому автобусі, - Маша не звертаючи уваги продовжувала перебувати десь у своєму вигаданому світі, який розкидався ковдрою едемських садів десь там далеко-далеко: за квітковими полями і недосяжним заходом сонця. 
Маша настільки старанно вглиблювась в свої мрійливі фантазії, що навіть не помітила, як картинка за вікном змінилась на темний кобальтовий листок , де маленькими зоряними цятками вже розкинулись перші титри. 
- Кінцева, доню, виходь.
Невже? Так швидко... Точніше, ця вічність так блискавично промайнула...
Мільярди думок, немов нічні світила, заполонили маленький всесвіт свідомісті космічним виром. Маша не встигла опізнати давно знайому їй місцевість через тонке плямисте скло, як ноги самі вивели її зі старого трухлявого автобуса. 

В густій темряві було важко зорієнтуватися, але інтуїтивно золотоволоска все ж повернула свій стан в сторону вулички, яка вела до бабусиної хати. 

Звикнувши до темряви, очі розгледіли горизонт, на якому грибочками розкинулося рідне село Марії. Невеличкі будиночки вогниками з вікон гостинно запрошували на посиденьки, а сива борода диму з труб ніжно огортала жовтобокий місяць, який то ховався за ковдрами хмар, то винурював з новим яскравим запалом. 
Соната пізнього вечора, яка вигравалась вітром на струнах дерев, тьохкання і скреготання пташок, яке віддалялось з кожною секундою, тихий шепіт утомлених люблячих сердець, теплота закінченої чесної праці та атмосфера спокою, яка переливалась з відлунням сивої ночі і ароматом запашного сіна, змусила Марію затамувати подих на декілька хвилин і лиш зачаровано споглядати на дивну красу українського села.
За цей час автобус, який всю дорогу постійно бурчав, вже від'їхав на заслужений відпочинок; люди, які тіснились в ньому, і ті, хто їх тут чекав, вже почимчикували до домівок залишаючи після себе шлейф обірваних фраз. Лиш одинока темрява радісно обіймала таку ж саму одиноку гостю, яку тут ніхто не виглядав і не чекав. 
Єдиною, хто безмовно, але як завжди радісно зустрічав Марію, була невеличка дерев'яна лавка, що велично постала тут ще з часів молодості бабусі нашої головної героїні. Вона незламно день і ніч була свідком радісних довгожданих зустрічей, а часом мовчазних і сумних від'їздів. Служивши тут зупинкою, вона нерідко була прихистком для всіх знедолених та тих, хто чекав кращого, розділяючи ніч з мрійливими думами.
В тихих роздумах дівчина згадала про батька, про те, як вони шість років тому переїхали до міста, як життя засяяло барвами всього міського, і про те як її тата немов підмінили, і тепер їм з матір'ю треба світ за очі тікати від розгрому їх сімейного щастя. Аби перевірити дійсність вислову "час лікує", Маша і її мама вирішили повернутись у своє рідне село - Вишнівку, куди і носом не ткнеться їх "міський" розвинутий татусь.
Огороджене безкрайніми лісами, полями і гаями, місцевість яких не до кінця відома навіть самим селянам, село затишно ховалось від бетонного галасливого світу. Тут жила душа, а не холодний камінь, який чомусь ціниться зараз людьми більше, ніж чистота і дух природи. Можливо, еволюція не дійшла сюди у вигляді новітніх технологій, але гармонія з навколишнім світом перейшла на новий прогресуючий рівень.
Це одночасно тішило і лякало Марію. Вона прискорюючи рух боялась навіть подумати про те, що телефонний зв'язок тут відсутній, тому що мама, не сказавши що трапилось, відправила її до бабусі, а сама поїхала у світ з загадковими іскрами в очах, хоча вони мали б їхати разом. Не відповідаючи на телефонні дзвінки ще в місті, вона змушувала дівчину відчувати пригнічуючу тривогу, але Маша знала - якщо щось трапиться, вона завдяки узам їх особливого зв'язку це відчує.
Зараз же вона відчувала холод, який пронизував її тіло з кожною секундою все більше і більше. Оголені плечі й коліна покривались мурашками, а кроки ставали якимись брутально шаткими, здавалось, що ноги закам'яніли і ніяк не реагують на команду "прискоритись". 
Чомусь саме останню команду постійно видавав перенавантажений хвилюванням мозок. Спіймавши себе на думці, що не просто так її очі примружені, а брови недовірливо з'єднані, Маша неочікувано для себе зробила висновок, що її нутро чогось боїться. Їй хочеться незрозуміло чому скоріше минути всі хати, в яких вимкнено світло і не відчувається навіть найменшого шероху чи звуку. Їй хочеться оминути поглядом величезний кущ, який прикриває паркан чиєїсь ділянки та не думати про тіні гілок, які страхітливо грають на стіні старого сараю. Темрява, яку вона перестала боятися ще в сьомому класі якимось дивом пригнічує її та не дає відволіктись на якісь інші роздуми. 
Маша, намагаючись не видавати свій стан розглядаючим пустоту поглядом, виявила, що система радарів увімкнула й інше чуття - старанне уловлювання всіх оточуючих її звуків. 
Рефлекторно Марія проковтнула комок, який утворився у горлі за незрозумілих обставин. Цей негучний звук немов зрадив її меті не видати безґгрунтовний страх, хоча будь-хто міг би зрозуміти, що Маша відчуває щось дивне. 
Її руки міцно тримали їдучу по сухій землі валізу, яка за собою піднімала хмари пилу. Звук рухомих колес з кожною секундою все збільшувався, ховаючи в своєму шумі якісь принишклі загадкові обставини; дівчина вже майже бігла, хоча змерзле тіло ніяк не могло набрати ту швидкість, з якою змінювались думки Марії. 
Шелест листя, тихе виття собак перепліталось з ледь помітним "кугу-кугу" сов, які перелітали з дерева на дерево. Хрускіт сухих гілок, спів цвіркуна, плюхкання риби, яка викинулась на поверхню води аби блиснути під сяйвом повного місяця, сонний стогін старих вербичок, що охороняли зеркало небес, - все це долітало до свідомості дівчини, відводячи на другий план швидкоплинні підстави для хвилювання. Але кульмінація цього дійства росла. Шосте відчуття Маші підказувало, що все, що відбувається - не просто так, а розум підтверджував: адже страх не виникає без причини.
До давно знайомого будинку залишалось зовсім трохи, але ситуація була протилежною тій, коли Маша їхала у Вишнівку,- зараз же секунди тривали вічність. 
Ця вічність обрамлялась тишою, яка збільшувалась з кожною миттю; звуки, які чулись раніше, немов стирались гумкою чогось нез'ясовного і поглинались вакуумом ночі. Навіть власне човгання здавалось беззвучним в безодні видуманої дивини. Дихання завмирало разом з усіма іншими звуками, а гучність шалених думок досягала піку в кульмінації. Підливало масло в вогонь і те, що весь цей час місяць встеляючи землю ковдрою світла, саме зараз вирішив викинути жарт і сором'язливо сховатися за густими синіми хмарами. Усвідомлено дівчина цього не помітила, але її страх то зникав, то нізвідки вистрибував знову. Хоч заспокійливі думки все ж зігрівали свідомість і давали надію, що все це звичайнісіньке накручування через рефлекторний спогад історій, які розповідала в дитинстві бабуся, інтуїтивно Марія знала - через секунду, на піку кульмінації цього загадкового дійства щось станеться.
І не прогадала.