Довгобуд

Присвячується, Алевтині вона не витримала, ми ж живимо. Шкода що тебе не має, ти би мала гарних діток. Тебе пам’ятають!!!

Життя Рози було не легким. Вона із самого дитинства потрапляла в якійсь неприємності. З першу в дитинстві, маму Магду, це дуже подобалось, і вона із посмішкою втішала свою дочку. Але це з першу. Радість від того що вона сіла в калюжку пішла, то вже в свої 16 років, вже хтось міг облити брудом, дуже бентежило обох. Розу це скоріше засмучувало. Тоді як Магду сильно дратувало. Це бачила і дівчинка, та з часом, перестала звертатись до матері. Тільки в самому кінці вона зрозуміла, яку помилку скоїла перед донькою. Але це було пізніше. Та за звичай нічого вже повернути не можна було.

Однолітки недолюблювали Розу. У неї не було подруг, а ні друзів. Увесь час сама, у школі, в парку на лаві, та в дома. Магда увесь час сиділа з телефоном, курила, та часом, коли відповідала на Фейсбук, запитувала як пройшов день. На цьому за звичай розмова закінчувалась. Не було запитань про подруг, чи домашне завдання. Можливо, час від часу на День Народження маленький подарунок. Чому так холодно, запитаєте ви? Бо Магда звинувачувала (“Якби би я тоді не завагітніла…”) доньку в тому що пішов її чоловік громадянський, Андрій.

Проте це було не так. Він пішов, була би Роза, чи ні, йому був треба лише секс. Він пішов, а потім з’явилась Роза. Жінка все сильніше відверталась від неї. Коли її подруга запитала про це, Магда грубо тоді відповіла:

-Не лізь кули не просять…

Подруга з подивом подивилась на неї, та відкрила рота, від подиву. Магда видохнула та промовила:

-Вона дивна. Розумієш?

Та вона тільки кивнула. Не зрозуміла. Це було складно. Сама Роза не розуміла. Але у неї був теж шанувальник, він мовчав, як і вона. Його звали Валера (який став дуже гарним, як гидке качення), він просто був, чого вона не розуміла. Їй подобався Тарас, який з рештою виставив її на сміх. Він написав що вона подобається йому, та як би запросив на танці, а сам не прийшов. З цього моменту вона стала сама, бо весь клас, насміхався над нею. Окрім Валери, проте його посмішка підтримки, вона розцінювала, як насмішку. Вона залишилась із своїм болем сам на сам.

-Корова, гадала що подобається…- почула вона від Тараса.

Після цих слів клас вибухнув сміхом. Він навіть не приховував що це він про неї. Вона ридала, а мати, навіть не помітила. Той самий телефон, та та сама сигарета, яку вона затиснула між пальцями. Коротке питання, та коротка відповідь, і все. Після цього інциденту, Роза почала планувати своє самогубство. Вона все перебирала це у себе в голові. Та ось, почалась хвиля самогубств по місту, діти стрибали із недобудованого отелю. Це була жахлива мода, на смерть, де це в де яких колах, не поганим виходом.

Ось і Роза собі надумала цей вихід. Як всі вона обрала собі день, в який йшов дощ, початок першого семестру. Вона залишила коротку записку матері:

-”Ти ніколи мене не любила. Не питала, а я не відповідала, це була норма для тебе, але не для мене. Складно пояснити. Та самотність призвела мене до цього кроку. Я сама. Сама в школі, і на жаль, сама в дома. Якби я була з тобою хоча би, то не пішла на цей крок. Та мені шкода.

Прощавай, мам, я тебе дуже люблю.

Твоя дочка, Роза.”

Магди не було в дома. Вона лишила записку на столі, в кухні, там де вона за звисай сиділа та курила. Щоб вона побачила. Вона взяла із собою лише косметичку, телефон, та пачку маминих цигарок. Дівчина не курила, як тоді казали, покуривала. Так, одну дві, на всяк випадок. Та й мама все одно не помітила, вона була в своєму, маленькому світі. Вона вийшла, та біль був не стерпним, дощ падав на неї. Туш потекла. Вона прийшла до Довгобуда. Старий отель, коробка, як кістки, де шкіра згнила разом із м’язами. Осторога, того, що старий череп проковтне якщо не бути обережним. Осторога, того, що станеться із тілом. Стане кістками, зітліє.

Але вона не хотіла помічати Валеру, який увесь час, йшов за нею. Він, як і багато інших підлітків, нащо вона йшла саме сюди. Вона йшла померти. Він видохнув, та зробив крок, та гучно промовив:

-Рози стій!!

Дівчина завмерла коло брудного входу який не охоронявся:

-Що? Хто тут?

Вона розвернулась та зблідла, а Валера промовив:

-Тобі не варто цього робити.

Вона ковтнула власну сльозу та запитала:

-Чому? Варто. Якщо ти тут… Це доводить що я маю це зробити. Я просто стрибну, та все… Я скінчу ту біль.

Він простягнув до неї свою бліду руку та відповів:

-Я хочу просто сказати… - він наблизився до неї, та здавалось торкнувся її щічки.- Як тільки ти стрибнеш з гори, то біль тільки почнеться. З першу ти розіб’єш голову об каміння. Ті…

Він вказав на каміння своїм блідим пальцем. Та Роза почала ридати ще сильніше. А Валера продовжив:

-Якщо ти гадаєш що після тих жахливих 7 хвилин, поки помре мозок, то ти помиляєшся. Ні. Там не має темряви, ти будеш все бачити. Далі тобі треба буде пережити, свій власний розтин, розтин твого тіла в Секційній залі. Як миють брутально водою, щоб змахнути твою кров х холодного тіла. Ти будеш бачити як вдягають твоє тіло в білу сукню. Похорон, сльози твоєї матері, Магди… Не можливість торкнутись близьких та коханих… Я це тобі говорю… Бо ти знаєш… Я це бачив… Смерть то є лише початок!!!

Після цих слів Роза впала, та втратила свідомість. А за хвилину прибула швидка, та поліція, бо всі знають де саме підлітки прощаються з життям. З першу поліція вважала її мертвою, а місцевість була оточена жовтою стрічкою .Та фельдшер радісно промовив:

-Вона жива!!! Просто без свідомості!!!

Її підхватили на руки та повезли до лікарні. Хоча вона прийшла в себе ще в машині. Її чекав ще психіатр. Розу знайшли так швидко через записку, яку прочитала мама Магда. Вона викликала поліцію, а поліція викликала швидку. Приїхали одночастно. В цій метушні вони не помітили, як навколо зібрався цілий натовп мертвих, та побитих, хтось вже почав розкладатись, підлітків. Смердючих, та які ще були тут. Проходячи своє випробування. Та тут сонячний промінь пробив хмари, та забрав мертвого Валеру, кудись на гору. Він відшкодовував, душу за душу.