Подоба людини

Мене звати Юля, мені 30 років, та я хочу розповісти вам свою історію, яки сталась п’ятнадцять років тому. Я була дуже не спокійним підлітком. Жили тоді ми з батьками в Дніпрі. Ще до настання п’ятнадцяти років, було багато збитих колін, бійок із дівчатами, які здавались мені слабкими. Бо це так і було. А в п’ятнадцять я вже билась із хлопцями, які часом отримували. Звісно що батьки батьки були занепокоєнні тим що я маю в друзях лише хлопців. Та там не було нічого такого на справді. Ну майже, окрім одного хлопця, того хто мені подобався. Проте це вже зовсім інша історія.

Та головним нашим захопленням, того часу, було лазити по закинутих будівлях. Я досі відчуваю, сирий, та вологий запах, будівлі, в якій довго ніхто не жив. Якісь були просто пусті, яе остови старих кораблів, а інші мали не добру славу. Слава смерті, де там хтось помер, чи покінчив з собою. Слава не добрих, будинків, які мали в собі жилців, нових, привидів або прокляття. Все почалось саме так, не винно, як гра. І ось черговим місцем, був, Будинок культури. Та ось він був не зовсім пустий. Там жив безхатько, дядя Коля. Всі казали, що він був дивний, але нікого не чіпав.

Коли ми вирішили лізти туди, нас було троє. Мій хороший друг, Ваня, єдина дівчина яку я могла назвати подругою (скоріш тією хто із дівчат наважився зі мною спілкуватись) Наташа, і звісно беззмінна в таких авантюрах, я, Юля. Наташа полізла туди бо Ваня їй подобався, а він поліз, бо довірив би мені своє життя. Та справа була під вечір, липневий, спекотний, та в’язкий як мед. Ми були легко вдягнені. Лише по пляжці води на кожного, яку Наташа на половину випила. Ми з Іваном взяли ліхтарики, а Наташа ні.

-А хто мені кащав взяти його? Я ж не знала…- сказала вона, коли ми леніво колихались в трамв’яї коли їхали на лівий беріг.

Я відчула як почервоніли мої щічки від злості та я досить голосно промовила:

-А ти не подумала що ми ліземо в закинуту будівлю у вечорі? Як гадаєш треба ліхтарик на батарейках?

Наташа зблідла та тихо відповіла:

-Вибач! Я дійсно не подумала…

Я лише покачала головою та додала:

-Я буду тримати тебе за руку, та не дай Бог тобі кудись від мене відійти. Зрозуміло?

Вона посміхнулась та радісно кивнула. Ми досить швидко переїхали міст, та вийшли на зупинці, пройшовши один квартал та повернувши за ріг, ми стояли на в проти старого Палацу культури. Це була стара, пофарбована зеленою фарбою будівля.Вона була схожа на якийсь маєток, а може ним і був, але його забрали совєти. Проте фарба потріскалась, вікна вибиті, та забиті дошками. Та от коло зачинених дверей сидів старий дядя Коля, сутулий, одягнений в сірий плащ, та капюшоні, який закривав його обличчя, але було видно, на подив, дуже довгий та жовтий ніс.    

Та тут був вихід вихід Вані. Він як хлопець вийшов в перед, та промовив, чоловічим басом на який тільки міг бути здатний:

-Я перепрошую…- він відкашлявся та продовжив, більш хрипким басом.- Дядя Коля. Ми зайдемо в будівлю? Ви не проти?

Він повернув голову, від чого здається щось гучно луснуло в шиї, та він відповів, сухим як папір голосом:

-Так… Так… Заходьте… Свіжина!! Давно не було… Йдіть там вікно!!!

Ваня кивнув, та схопивши нас у двох за руки, потяг за ріг. Наташа скривила губи та гучно промовила:

-Фууу, він так тхне… Дивно. Я думала мене там знудить. Солодкий такий запах…

Я пхнула її в бок та зашипіла їй на вухо:

-Якщо ти не закриєш рота, та в дома, точно отримаєш на горіха.

Ми пройшли ще трішки, де було дійсно вікно, де не вистачало дошок, а на землі дві цегли, під підвіконні, щоб було зручно залізти. Що ми власне і зробили. По одному ми влізли в будівлю. Ми з Іваном увімкнули ліхтарі, а я як обіцяла, схопила Наташу за руку, з наміром нікуди не пускати. Ми опинились в сирому, давно не провітрюваному приміщенні, а ще холодному як в погрібі.

-Треба було взяти якусь кофтинку…-знову не задоволено промовила моя подруга.

Я мовчки відкрила свій маленький рюкзак, дістала звідки мою рожеву куртку. Взявши її в руки, я накинула на плечі своїй подрузі. Вона із вдячністю подивилась на мене, та посміхнулась. Я ж посміхнулась у відповідь. Будівля була маленька, і ми швидко, дістались до середини будівлі. Сам хол був квадратним, із ліпниною, яка частково обвалилась на старий паркет, який і сам місця вздувся.

Ваня проте, раптово, нахмурився, а потім зблід та промовив:

-Чим це тут тхне?

Я принюхалась, та в мене утворився ком в горлі, та ледве відповіла затуляючи ніс:

- Не знаю… Він якийсь солодкуватий, гидотний…

Та за мить, Наташу, знудило на підлогу. Ми не перестали йти кудись, в глиб, не існуючого простору. Чергові двері нас привели до підвалу, де темрява поглинула нас. Та на одну мить, але за секунду, із темряви визирнув, стіл, на якому (як я пізніше дізналась) лежав освіжованний труп, над яким кружляв рій мух. Наташа не витримала, та почала блювати, фонтаном. Я ж схопила подругу за руку, та спробувала витягнути на гору. Та нам перекрив вихід, саме той бомж. Я завмерла, не знаючи що сказати.

А він сухим голосом промовив:

-Свіже, молоденьке м’яско… Шкіра…

Щось хруснуло, та я побачила щось лохмате, стрешне, що я досі не можу описати. Наташа закричала, та втратила свідомість, впавши мені на руки. Я закрила очі, прощаючись із життям. Ця тварина стрибнула на Ваню, та одним рухом, спочатку зірвав одежу, а потім шкіру. Він помер миттєво. А далі провал в пам’яті. Як потім мені пояснили, я витягла подругу із того містичного місця. Я оправилась. Психологи, та все різного роду психіатри. Слідчи зробили висновок що це був якийсь маніяк.

В Палаці ( маєток монстра) культури, експерти знайшли загалом, рештки п’ятьох людей. Тіла Івана так і не знайшли. З плином часу його об’явили безвісті зниклим. Наташа одразу посивіла, та перестала говорити, її відправили до Психіатричної лікарні. У моїх батьків, не поставало питань, було це, чи ні. Скоріш вони боялись того що я збожеволію як Наташа. З першу вони не пускали мене до неї. Але пустили. Я почала стригти її та фарбувати. Щоб не було видно сидих волосин.Чи я вважаю що це був якийсь монстр? Так. Безперечно. Це була не людина, вже не людина, який лише робив вигляд із себе людину.