Лігво

Василь ніколи не забуде ту відпустку. Як, кажуть в таких випадках, відпустка що скінчилась не добре. Кліше, що стало дійсністю. Та все почалось із того що друг Василя, Сергій, запропонував поїхати в Зону Відсудження, у Чорнобиль. Полазити. Дорослі люди, які працювали у сфері обслуговування. Не 18 років, де могла прийти в голову така думка, та й ще під час війни, їхати лазити по місту-привиду, із не стабільним радіоцінним фонном. Та вони поїхали. Знайшовся і провідник, та водій який не ставив питань (навіть коли їхали назад), та й не говорив дивлячись за дорогою. Василю це не дуже подобалось із самого початку, і відмовляв Сергія від цієї ідеї як міг.

-А як там на нас хто нападе? Можливо на нас нападуть щоб пограбувати. Ти про це подумав?

Сергій видихав та промовляв саркастично посміхаючись:

-Я візьму із собою травмат, не турбуйся друже. Я певний що на нас ніхто не нападе. Проте безпека понад усе.

Василь потискав плечима, та не мав що відповісти, бо випади були досить влучними. Він не просто не мав аргументів. Тому, і сам почав збирати речі на два дні не менше, із розрахунком на п’ять. На всяк випадок. Якщо вони не встигнуть до перевізника через два дні, то він приїде через день, та на п’ятий день. Не має на п’ятий день, перевізник анонімно викликає рятувальників, та тікає з того місця як на далі. Вони все оплатили. І навіть більше, всі ризики враховані, в першу чергу для перевізника. Навіть телефон запасний щоб було не шкода викидати.

І ось Вася, Сергій, стоять о четвертій ранку, на Київському вокзалі, промоклі від сирості. За п’ять до них під’їхав бус, де за кермом сидів водій. Антон, перевізник. Це все що (а дарма) вони знали. Опустивши скло, чоловік висунувся з вікна, та досить гучно промовив:

-Сідайте хлопці швидко. Речі закидуйте в багажник.

Що вони і зробили. А потім просто сіли в бус. Закривши двері друзі помітили молоду дівчину яка сиділа та слухала музику в навушниках,та з рожевим волоссям, що мені здалось. Хлопці переглянулись, та усілись поряд.

Та Сергій не витримав, бо мав запальний характер, і промовив:

-Хто це? -презирливо подивившись на дівчину при цьому.

Але вона здавалось не почула що сказав Сергій. Водій потис плечима та стримано відповів:

-Вона їде з вами. І вона буде в групі з вами. Так сказав Іванич.

-Іванич? Хто це?

Водій загиготав та відповів:

-Це ваш проиідник. Йому треба група. А вас було всього двоє. А тут потрапив під руку вона. Він вирішив її взяти. Мені довелось їхати всю ніч щоб вчасно забрати вас. Її звати Марина, вона зі Львова.

Дівчина гмикнула та гордо промовила:

-Жила у Львові. Тепер у Тарсевичі. Проте, пане Антон, я сама могла назвати своє ім’я. А ви хлопці заспокойтесь, я їду з вами. Це все.

Сергій та Василь очима знову зустрілись. З рештою Сергій заспокоївся, та хлопці тихо домовились, що приймуть дівчину із собою. Проте, з рештою, у них особливого вибору і не було. Або добираєшся сам( що було би божевіллям), або зміритись, та їхати з цією дівчиною. Вона була гарненька, проте вимучена, та слабка, на перший погляд.

Вони приїхали швидко. Минаючи всі можливі блокпости, як військові, так і ті що охороняли Прип’ять від мародерів. Коли зійшло сонце стало набагато тепліше. Вони вийшли стало зовсім тепло. Машина зупинилась на галявині коло чоловіка, одягненого в піксель, та в коричневій панамі. Водій та Іванич потисли один одному руки, хлопці не відстаючи теж. Сергій дістав із рюкзака свій пістолет та пристебнув його на стегно, закинувши рюкзаки за спину, всі троє були готові. Група весело розмовляючи пішла містом-привидом.

Видовище було вражаючи: вибиті вікна, де скло як гострі зуби, пусті вікна, як очниці без очей. Вітер давно гуляє по пустим квартирам, в яких ніхто не живе вже багато років. Іржаві атракціони скриплять, як м’язи які давно ніхто не розробляв. Вечір настав швидко, всі доволі сильно втомились, та мовчки шурхотіли, пакетами, їли. Іванич вже поїв, та курив цигарку. Здавалось що звуки ставали все тихиші. Спочатку заснув Сергій тихо, та втомлено. За ним Марина, яка була вкрита такою ж ковдрою, як і її волосся. Іванич захрипів на поваденому дереві де і курив. А насторожений Василь останнім, здавалось, оглядаючи місцевість.

За цілковитою тишою (де навіть не чулось як коники деренчать), прийшла повна темрява. Проте друзі цього не помітили. Хлопців пробудив жіночий(де би йому тут взятись?) крик. Сершій підскочив, та встиг підбігти, в той час як Вася прокинувся, протер очі, витріщившись на них, які схилились над чимось, промовив:

-Що сталось?

Та замить, Марину знудило, а блідий Сергій, повернувшись відповів:

-Встань та подивись…

Він так і зробив. Підійшов він побачив, величезну калюжу крові, яка була закрита, дивним на протчуть товстим павутинням. Василь відкашлявся та запитав:

-Це Іванич?

-Так… Точніше те що від нього залишилось!-раптово вклинилась Марина.- І мені здається що варто звідси тікати…

-Я так само гадаю…- так само перебив її Сергій.

Він дістав із кишені компас. Василь знову нічого не сказав. Проте мав би. Замість того щоб піти в той бік звідки вони прийшли, вони пішли в протилежний, а саме за маршрутом. І ще до настання дня загубились. Вони йшли, та йшли, сонце пекло так, що можна було би подумати що вони в пустелі.

Тяжко дихаючи, Марина подивилась на Сергія, та промовила із злом:

-Ми здається загубились, вискочка!

Сергій ковтнув води та так само зло відповів:

-Скажеш мені це коли я виведу вас з відси.

Та вже на заході сонця, вони зробили привал, коло невідомого села. Василь закурив, та сказав:

-Треба знайти хату якусь щоб заночувати, менш розваровану, та поїсти.

Всі мовчали. Були втомлені, навіть більше а ніж Вася. Проте саме це була друга помилка. Вони бродили по зарошим акацією та бузком селу, освітлюючи ліхтарем дорогу. Все навкруги їм зустрічалось, створюючи барикаду, павутиння, крізь яке треба було прорубувати тапориком дорогу.