Вишневий сад

Все почалось, як тільки ми отримали цей маєток в спадок. Це був досить великий будинок, на два поверхи, із трьома кімнатами, головною кімнатою, де був комин, та підвал(сирий та темний) в який було лячно заходити навіть дорослому.  Класичний готичний маєток. Тут мались ще і вітражі, які затемнювали в похмурий день, та давало відбитки сонця від вітражів. Будинок був сирим, від того що тут ніхто не жив довгий час. Малася тут і своя ділянка землі, проте вона давно поросла травою.

Переважно тут росли вишневі дерева, які в свою чергу, утворювали невеличкий вишневий сад. Затишно, правда? Проте що тут сталось треба розповісти окремо. До нас тут жила родина мого брата. Як ми потім говорили, вже на похоронах, що із ними стався нещасний випадок. Молодий співробітник міліції (тоді ще), не витримав того що творилось в той день, в маєтку. Він вибіг з будинку, та його просто знудило на троянди, які саджала моя невістка Ядвіга.

Хлопчина із сумом подивився на мене, та тихо промовив:

-Вибачте, Станіслав Казимирович, я не хотів…але там таке…

Я підійшов до нього, пахлопав по плечі, та тихо відповів:

-Нічого страшного. Все нормально, я розумію. 

Він довго не міг прийти в себе. Але не він один. Ми з моєю дружиною теж. Невістку, знайшли коло входу, в неї булу розірвано горло ( бридкий червоний колір із запахом металу), а під нею велика калюжа крові. Брата ж мого, Януша, знайшли на горі, в кімнаті мого племінника. Самого бідного хлопця, зовсім не знайшли. На той час принаймі. Труповозка забрала тіла, та відвезли до міського Львівського моргу. Маєток був опечатаний, міліція поїхала, лишивши нас із своїм горем сам на сам.

Пройшов тиждень перш ніж нам віддали тіла, та ми змогли їх поховати в родинному грабовці Андрухович. Януша та Ядвігу поховали поряд із мамою. Коли запечатували вхід до грабовця, у мене з’явилась надія, що його запечатують більше а ніж на пів року. Проте, ох, як я помилявся.

Я вступив в права (не дуже пам’ятаю коли саме це сталось), і вже підписував папери сидячі в кабінеті у нотаріуса. Це був гладкий чолов’яга, який намагався жартувати, та постійно курив. 

Коли я підписав все що потребувалось, чоловік посміхнувся, та промовив:

-Так звісно, брата ви не повернете, але ви отримали не поганий маєток.

Я видохнув та сухо запитав:

-Це все?

Він кивнув. Ми потиснули руки один одному, та більше я його на щастя не бачив. Він був мені не приємним. З рештою міліція закрила провадження бо винних так і не знайшли. Треба було привести маєток до ладу. І ось я дзвоню до клінінгової  компанії, приїжджаю раніше, щоб відкрити двері, та передати ключі на два дні. Але я приїджаю раніше. Вирішив відкрити двері раніше за клінінг. Я сміливо зірвав пломби, на яких прочитати щось, не можна було як від старости.

 Клацнув ключем, я штовхув двері вперед, почувся скрип. На мене одразу пахнуло холодом, сирістю, та солодким, нудотним запахом розкладання. 

Нудотний ком підступив до мого горла, та схилившись над маминим розарієм, виблював свій сніданок на клумбу. Хлопці із компанії приїхали швидко, старший з них, Сергій, подивившись на мене зрозумів, та мляво запитав:

-Ви відкрили двері?

Я мовчки кивнув, а чоловік з розумінням подивився та проговорив:

-Ви не перший хто таке робить. І, мабуть, не останній. Не переживайте, скоро це закінчиться!!!

Мені було достатньо його толерантності. Хлопці зайшли до маєтку, а я, лишився на вулиці, вирішивши чекати хоч цілий день. Взяв цигарку, нервово затягнуться, та здавалось з полегшенням випустив дим із рота. Тут я пірнув у вирій спогадів. Це був саме той маєток де я провів дитинство. В той час, коли мій молодший брат Януш був хорошим сином, я був так би мовити “блудним” сином. Я пішов із дому, закохався, та одружився, але не на тій дівчині яку би хотіли мої батьки. Мій батько, на жаль, помер у 50 років. Я отримав частинку спадку, гроші, які мали суттєвий вклад в родинний бюджет. Одружився і Януш. Потім померла ма, і звісно, маєток, статки, все що залишилось, отримав мій брат. Здавалось все заспокоєлось.

Вийшов із маєтку той самий хлопчина зняв маску та промовив тихо:

-Станіслав Казимирович, ми дещо знайшли, в підвалі…

Я видохнув, та промовив втомлено:

-Якщо це старі фото, чи речі моєї матері, то викидайте…

-Ні це не фото… Коротше , вам слід на це подивитись… - трохи стурбовано відповів він, та протягнув мені маску захисту.

Я кивнув, та викинув недопалок на землю, та взяв маску, нервово натягнув на обличчя. Ми зайшли в коридор, і маска досить допомагала, і я вже майже не відчував (трупний) запах, який ще був присутнім. Ми швидко повернули за ріг, та почали спускатись в підвал. Троє кремезних чоловіків, які стояли навколо хлопця, який був вдягнений у якесь драння, він був брудний, а волосся довгим, яке було  та здавалось та полите олією. Під очима великі синці. Чоловіки із подивом подивились на мене. 

Я по качав головою та із великим подивом промовив:

-Це мій зниклий племінник. Його звати Войцех.

Тут знову приїхала міліція. Хлопця забрали спочатку до міліції, де йому намагались ставити питання, потім Зелена кімната. Але не там, і не там нічого добитись не змогли. Психіатр поставив діагноз: шок. Його чекав розпределитель, після чого, дитячий будинок. Я зробив себе його опікуном. Це була моя помилка. До того часу як Войцех постав в маєтку, клінінг закінчив роботу, а я зробив ремонт. Щоб можна було жити, все зробив на моду початку 20 століття. Проте до того часу шок не пройшов. І ось, пройшло майже два роки, Войцех повернувся до дому, де йому (про що я подбав) нічого не нагадувало.