Сталкерша

Ігор переїхав до Києва після Революції. Він був молодим ( як він вважав ) щоб йти воювати, тому на перший час він почав займатись волонтернством. Возив на фронт медичні засоби. Йому було всього 21 рік. Як казала мама Ігоря , з ніжністю, що він ще дитина. Напевно це були його перші кроки. Йому це подобалось, з одного боку, ризик бо це був самий край фронту, а з іншого боку вдячність військових. Для рідних це здавалось вічністью, що він завис десь між Раєм та пеклом.

В старій лікарні Слов’янська, одного разу був, командир, здається майор. Він втратив ногу. А Ігор привіз Трамадол який був заборонений, але такий необхідний для поранених. Він пам’ятав як лікар швидко відкривав упаковку, (як здавалось) відривав головку ампули, та вколов йому в ногу. За деякий час в нього відчуття, від крику, перейшло до сонного стану. Він махнув рукою, підізвавши Ігоря підійти. Той підійшов.

Майор скляним поглядом поглянув на нього та промовив :

- Дякую Вам… я гадав  що помру від болю.

Ігор посміхнувся та тихо відповів:

- Не має за що. Це моя робота. Відпочивайте.

Він вимучено посміхнувся та торкнувся чоловіка. Він пішов, та став гуляти містом, та пив так, що згадати не міг. Прокинувся він вже в своєму бусі. Довелось ночувати ще два дні щоб привести себе до ладу. Так Ігор почав пити, від тих жахів що він бачив, коли привозив вантаж. Відволікти себе він в решті навчився. Почав писати в Українську Правду статті. Це приносило йому задоволення. З часом він став журналістом, він припинив, завершивши кар’єру волонтера. Перед повномасштабним вторгненням, він вже писав великі статті. Із ростом кар’єри зростала його папулярність.

Із початком війни роботи стало більше. Він здобував матеріал більше та швидше за всіх. Часом, коли Ігор залишався допізна, головний редактор дивися на нього мовчки, як батько рідний. Ігор став найкращім журналістом. Та от на тлі всього цього, на телефон, в ночі прийшло сповіщення :

- “Привіт! Як у тебе справи?”

Ігор замислився на мить дивлячись на екран телефону. Із дивним відчуттям подиву. Але потім задумливо відповів на сповіщення :

- “Привіт. Проте… хто ти?”

Показався значок “ Пише…”. Чоловік посміхнувся чекаючи відповіді. Дуже швидко прийшла відповідь.

- “Я Надя. Читаю тебе дуже часто. Твої статті надихають та навіть дають сили…”

Ігор замислився на мить, хто вона є, та звідки в неї його номер телефону. Проте він не розпитав її докладніше, а мав би. Він спілкувався із нею довго. Це можна було назвати дружбою. Проте вона була дуже надокучливою, гарячою, та надто багато розпитувала. Таке враження що вона хотіла бути частиною його родини, частиною тіла чоловіка. Зливалась із ним на відстані.

А одного разу Надя записала голосове. Він не одразу прослухав. Це не схвалювало його.

-” Привіт, сонечко. Як в тебе справи?”

Він відповів, що все добре, що працює, і відповість пізніше. Прийшло сповіщення, голосове, коротке:

-” Добре. Я тебе кохаю.”
  Він пропустив. Це була його велика помилка. Вона йому теж подобалась, на стільки, на скільки це було можливо.Вона присилала фото. На фото вона здавалась, гарненькою, із фарбованими в рожевий колір колір, волоссям. І це була його друга велика помилка. Ігор перейшов межу яку не мав переходити. Не з ким іншим, а саме нею. Вона була одна на сотню дівчат. Він не помітив як почав називати її ласкаво.

-”Так, сонечко, я з тобою згідний.”

Ось так. В одну мить вона стала його віртуальною дівчиною. Втратив тверду землю під ногами він почав літати над землею. Це була його третя велика помилка. Найбільша із всіх до чи після. Та  згодом він зрозумів що це є неправильним. Не реальним. Не тим що було б нормою. Саме в цей момент він вирішив із нею порвати. Чи це все йому набридло, чи просто вважав не правильним, і стосунки закінчились, він хотів це завершити. Він написав причину, та чому.

-” Я так і думала… Але чому?”

І він ще, та ще намагався пояснити, чому. Вона плакала та ридала, намагалась маніпулювати. Проте це не подіяло. Ігор лише відписав:

-”Так треба!”

Пройшов час. І вона знову написала сповіщання яке можна б умістити цілу сторінку. Серед всього написаного, можна було зрозуміти головну думку:

-”Як ти можеш вирішувати за двох?”

Це було дивне питання. Таке саме, дивне, як сама Надя. Але він був не ублагамий. Ігор вирішував не за двох. а за себе. Проблема в тому що вона цього не розуміла. Вони перестали спілкуватись. Ось так в один день. Депресію Ігор перекрив роботою. Шеф на роботі навіть почав турбуватись.

-Можливо тобі взяти відпуску, хлопче? Бо здається ти ночуєш в офісі.

Він посміхався на це та відповідав:

-Все добре. Головне мене нічого не відволікає від роботи.

Він качав головою відповідаючи:

-Краще б ти відволікався це було би зрозуміло.

А потім із сумом йшов геть. Та це тривало не довго. Пройшло всього два місяці, Ігор вже встиг забути (якщо не розум, то принаймні серце точно) від того що було, та що він відчував. Це сталось одної липневої ночі. Вона, здавалось, була липка як мед. Він вийшов на вулицю, та глибоко вдохнувши, чекаючи машину( минаючи блокпости в комендантську годину) яка би відвезла його до дому. Та тут раптом десь з право та з право він почув знайомий жіночий голос:

- Я тут, сонечко!

Ігор швидко обернувся та нікого не побачив. Але, побачив жіночу фігуру в кущах, та сміх. Йому прийшла думка про те що це від дуже сильної втоми. На наступну ніч, коли він заходив в квартиру, камінь розбив балкон, та голову до крові. Навколо каменю була обгорнута записка.

“Коханий, я тебе пам’ятаю. А ти пам’ятай мене!”

І тут чоловік все зрозумів. Це була Надя. Вона була і вчора. Але розбити голову, пошкодити скло, це вже не просто. Звісно поліція склала протокол. Швидка відвезла до лікарні де наклали шви. Це було боляче. Спав Ігор погано. Всю ніч снилась Надя, та не просто, вона переслідувала  його. Це був нічний жах. Та це був тільки початок. Він міг бачити її коло офісу, чи дому. Не мало значення, Вона просто переслідувала його. Стала його другою тінню.