Розділ 24

НАДІН

Коли ми їхали машиною по нічному місту, у салоні панувала дивна тиша. Вона не була переповнена напругою, але й не легка, як пір’їнка. Я не могла припинити аналізувати кожне слово, яке чула сьогодні. Я ловила декілька поворотів голови та коротких поглядів Максима, але й він чомусь не наважувався порушити тишу. 

Надійка спала у своєму кріслі, коли ми доїхали до дому. Я взяла її на руки й пішла всередину дому, відчуваючи на собі погляд Максима. Його присутність у декількох кроках була настільки відчутною, що здавалося, його руки торкаються мене. Хоча це було не так. 

Першим ділом я пішла до своєї спальні, щоб покласти Надійку спати. Поки я її роздягала й клала на ліжко, дівчинка не прокинулася. Знайомство з родичами виявилося енерговитратним. 

Слова Валерії: «Ви прийняли одна одну», проникли так глибоко в мене, що додавали тяжкості в серці. Коли я упустила той момент, коли почала вважати Надійку своєю?.. 

Стоячи та дивлячись на дитину, я не помітила кроків позаду себе, поки чоловічі руки обережно, повільно та впевнено не обійняли мене за плечі. Я здригнулася, але в наступну мить розслабилася. Серце забилося сильніше від дотику сильних чоловічих рук. 

— Як ти себе почуваєш? — питає Максим, торкаючись кінчиком носа мого волосся. 

— Переповненою… 

— Чим? 

— Думками, емоціями, подіями… За край усього… — чесно відповідаю я. 

Обійми Максима міцнішають, і в наступну мить він питає: 

— Чаю будеш? 

Це питання зовсім не про частування. Він пропонував поговорити. Побути наодинці… 

Я киваю, не в змозі вимовити ані слова. 

Максим сам бере радіоняню та, тримаючи мене за руку, веде з кімнати на перший поверх. Садить мене за стіл і йде ставити чайник. Заварює дві чашки чаю, ставить їх на стіл і сам сідає навпроти. Я здіймаю погляд вище його рук і натикаюся на уважний і теплий погляд. 

— Вибач, — раптом промовляє Максим. 

Шоковано здіймаю брови. 

— За що? 

— За слова бабусі. За цей вечір. Мені дуже шкода… 

— Нічого такого не сталося, щоб ти просив вибачення. А слова твоєї бабусі… — я важко ковтаю, опускаючи очі. — В її словах була правда. А я на правду не ображаюся. Я дійсно те й роблю, що няньчу чужих дітей. 

— Це не так, — каже Максим, раптом беручи мої долоні у свої. Я іронічно здіймаю брови на його реакцію. 

— Технічно так і є, але хіба Натан, Олівія і Надя для тебе чужі тут? — питає Максим, торкаючись свого серця. 

Я слідкую за його рукою, завмираючи. Дихання спирає на довгі секунди, поки я замислююся над його словами. Моє серце шалено стрибає, давно вже маючи відповідь на це питання. 

— Ні… — видихаю я. 

— Це і є важливішим за кровні зв’язки. Повір. Часом чужі люди набагато рідніші за рідних. Я бачу, як ти їх любиш. Твої очі сяють, коли ти дивишся на них, а твої дії говорять теж не мало… Ти для них не чужа. Вони тобі не чужі. 

Я посміхаюся й навіть не помічаю, що з очей течуть сльози, поки долоня Максима не стирає їх. Він затримується, пестить, викликаючи ті вже знайомі почуття, що розтікаються по венах. 

— Надін… — тихий голос пробирає до кісток, викликаючи зітхання. — Вишенько, подивися на мене. 

Здіймаю на нього очі, тонучи в його погляді. Кусаю губу зсередини. Між нами тиша. Ми дивимося одне одному у вічі, не відриваючись. Сильніше кусаю губу до легкого болю. Струм пронизує тіло, коли його великий палець торкається губи. Натискає і відводить ніжну шкіру. Я, загіпнотизована ним, розчиняю вуста. 

— Мої слова були правдиві, — повільно промовляє Максим, наче довго наважувався це зробити. 

Я завмираю, повільно кліпаю і примружуюся. Раптом накриває хвилею спогадів про те, що він сказав. Серце сповільнюється, а потім знову розганяється. 

— Максиме… — починаю я, але він прикладає палець до моїх губ, зупиняючи мене. 

— Я знаю, що ти скажеш. Бачив, що налякав тебе цими словами. Але це правда, і я хотів, щоб мої рідні знали, що я серйозно до тебе ставлюся. Хотів, щоб ти це знала. Я закохався в тебе, Вишенько… — каже він усе так швидко, що на останньому реченні робить глибокий вдих. — Ще коли вперше побачив тебе. Як ти налякана, з розтріпаним вишневим волоссям, захищала Натана. А коли дізнався тебе краще… Потонув, хоча був упевнений, що вмію плавати. Ти схопила моє серце судомою і не відпускаєш досі. 

Мені важко вдихнути повітря в повні груди. Те, що він сказав… Те, як він це сказав… О, Аллах… Ці слова… Зізнання… Заплющую очі від інтенсивності почуттів. Від розуміння, що це взаємно. Від страху поринути в чоловіка. 

Несподівано Максим раптом встає зі стільця та відпускає мене. Не встигаю на нього подивитися, як він підходить, бере мене на руки й сідає на мій стілець, садячи мене собі на коліна. Дивлюся на нього спантеличено, але він мовчки огортає руками мою талію. Вдивляється в мене, ніби читає кожну емоцію. 

— Вишенька вкрала моє серце, — пошепки каже Максим, заправляючи пасмо волосся за вухо.