Розділ 23

До кінця вечора я залишалася занадто замкнутою, зануреною у свої думки та страхи. У якийсь момент я навіть не звернула особливої уваги, коли Валерія попросила мене допомогти їй на кухні. Ми йшли в бік кухні, і я не задумалася, що там і так достатньо персоналу для допомоги. 

— Тамар, збери, будь ласка, синові щось додому, — сказала жінка, а потім повернулася до мене, обійнявши за плече. — Присядемо, поки дівчата зберуть вам гостинців. 

Я кивнула й сіла за невеликий столик, де, ймовірно, відпочивають і перекушують у вільний час працівники. 

— Валеріє, вам щось зробити? — запитала Тамара. 

— Я нічого не буду. А ти, Надін? 

— Ні, дякую, — похитала головою я. 

Жінка кивнула й пішла в інший кінець приміщення. 

— Трохи відпочинемо від галасу. Зазвичай сюди ніхто не заходить, щоб не заважати дівчатам. А якщо й заходять, то хапають здобич і тікають назад у свою комірку.

— У вас смачно готують, — киваю я, відчуваючи себе, як риба в тарілці. 

Валерія зітхає і посміхається мені. У цій усмішці я чітко бачу жалість. Важко ковтаю і молюся про те, щоб цей день скоріше завершився. 

— Як ти? — просте питання, але від нього струмом б’є. 

Ховаю тремтячі руки й намагаюся натягнути на обличчя вираз нерозуміння. 

— Добре, — кажу я, ховаючи тремтіння в голосі. Але проникливий погляд Валерії показує, що це була невдала спроба. 

— Усі ви, молоді, так кажете, — сумно усміхається Валерія. — Сама раніше так само відповідала, аби тільки старші не лізли в душу. Я хотіла тобі сказати, щоб ти не звертала уваги на слова моєї свекрухи. Єлизавета вона… як танк. Якщо вона щось хоче сказати, її нічого не зупинить. Навіть якщо вона сама розуміє, що варто промовчати. Знала б ти, скільки вона мені всього наговорила за ці роки. Але її син був такий же впертий, як і вона, тож змирилася й навіть в якійсь мірі прийняла мене. Хоча не полишає можливості вказати на мої недоліки… Як то кажуть, «їх вже тільки могила виправить»... 

— Навіщо ви мені це говорите? — питаю я. — Якщо ви думаєте, що мене це якось образило, то це не так… 

— Ти можеш так казати. Але твої очі говорять відвертіше за тебе. Не кожна дівчина може ось так прийти на допомогу чужій людині. Прикривати її… Захищати чужих дітей… Прийняти дитину від іншої як власну… 

Кров покидає обличчя, і я сильніше стискаю сидіння стільця руками. 

— Це не так… Я всього лиш няня та допомагала тим, хто в цьому потребував… 

— Я тобі дещо скажу, але ти не тікай після цього. Гаразд? — питає жінка, і в цей момент я наче бачу перед собою Максима. Повільно киваю. 

— Надійка вже сприймає тебе як маму, — продовжує жінка, і це наче молоток по серцю. Ритм сповільнюється, щоб в іншу секунду пришвидшитися. — І це не так, як із Натаном чи Олівією. Хоча для них ти теж робила те саме. Ви прийняли одна одну. І Максим… Цей хлопчина вже давно заглядається на тебе, часом нам потрібно було його притримати, щоб він не налякав тебе. Тож він теж ще на самому початку прийняв тебе. 

— Валеріє… 

— Надін, дівчинко, не варто щось говорити зараз. Я просто хочу тебе запевнити, що ти можеш більше, ніж тільки няньчити чужих дітей. Ти можеш більше й заслуговуєш на більше. Не забороняй це собі. І сина свого я притримувати більше не буду… 

— Чому? — все, що питаю я. 

— Тому що я вже не бачу у твоїх очах паніки. Звичайно, є якийсь глибокий страх, але… ти не боїшся мого сина. Те, що ти відчуваєш до нього, зовсім не страх… 

Я ховаю погляд, не в силах більше дивитися на жінку. Вона бачить мене наскрізь. Бачить і говорить те, що я розумію, але прийняти боюся. 

Коли Тамара принесла нам кошик з їжею, я ледве не видихнула вголос. Подякувавши, ми нарешті покидаємо кухню та йдемо до всіх. І перед самою вітальнею Валерія раптом тихо промовляє: 

— Життя повне драми, але самій її створювати не варто, — каже Валерія, залишаючи мене ще більше зі змішаними почуттями.