Розділ 22

Мене з Надійкою потягнули до себе Мелісса й Катя. Максим сидів трохи подалі, кидаючи на мене погляди й відповідаючи на запитання матері, батька та загалом усієї родини. 

— Надін… О, Аллах, у мене до тебе тисячі запитань… — хитає головою Мелісса, погладжуючи вже помітний животик.  

— Вибач, що не говорила… — промовляю я, відводячи погляд від цього руху подруги. 

— Як так? Але, Катю, ти зовсім не здивувалася, — раптом переключає свою увагу на білявку. 

— Ну… я свого часу вже здивувалася. Ось і твій настав, — усміхається Катя. — Не думала, що брат не стане тягнути. 

— Учора Артур приходив, тож це все пришвидшилося. 

— Он воно як. Значить, мене юний татко не боїться. Ну-ну… 

Ми з Меліссою хіхікаємо з виразу обличчя Каті. Атмосфера стає трохи менш напруженою. Особливо коли шок схлинув і на його місце прийшло прийняття. Надійка пішла, прямо кажучи, по руках усіх членів родини. Найдовше її не відпускала бабуся. Валерія з теплою, але досі шокованою посмішкою колисала її. 

— Яке гарне ім’я в моєї внучки. Ти його їй дав, сину? 

Максим киває, не відриваючи погляду від доньки, а потім його увага переключається на мене. Відчуваю, як трохи червонію, і опускаю очі на мандарину, яку чистила. 

— У вас усе серйозно, онуче? — питає дід Петрович у Максима. — Дівчина, я так розумію, доглядає твою доньку. 

Я завмираю, тримаючи в руках неочищену мандарину. Максим не поспішає відповідати, але всі чекають його слова. Хіба що тільки Натанчик і Олівія зайняті своїм. А от Маша, Даша й Назар, які, схоже, починають розуміти, уважно слухають, водночас граючись із дітьми. 

— Я серйозний, діду, — коротко відповідає Максим, і ця стисла, але впевнена відповідь задовольняє діда Петровича. 

Але ось тільки не Єлизавету Теодорівну. 

— Усіх це цікавить, але ніхто не наважується, бачу, запитати головне. Де мати дівчинки? Чи ти навіть не знаєш, хто вона, з такою-то чергою? Дуже зручно, Максимко. Все життя мав молоденьких студенток, а як дитина з’явилася, притулився до розумної та тихої дівчини, яка тільки те й робить, що вміє няньчити чужих дітей. 

Уся легка атмосфера вмить розвіюється, наповнюючи кімнату напругою. Я знала, що Теодорівна гостра на язик і завжди говорить те, що думає. Але хоча я це розумію, її слова б’ють боляче, наче хтось тисне на свіжу мозоль. 

Няньчити чужих дітей… Адже своїх я ніколи не матиму. 

— Є в твоїх словах правда, бабусю. Гостра, гірка та часом неприємна. Я дійсно не дуже перебирав, із ким проводити час. Мати Надійки була хорошою дівчиною. Вона померла під час пологів і сказала мені про дитину в цей же день. І так, єдина дівчина, якій я міг би довірити дитину, з якою чесно не знав, що робити, була лише Надін. Я знав багато дівчат та жінок, але, як би це не звучало, такої як Надін я не зустрічав. Можливо, якби зустрів раніше, не сталося б і Надійки. Тож я не буду жалкувати ні про що, що зробив у минулому. Минуле на те й минуле, і в кожного воно є. Навіть у тебе, бабусю. Тож я можу з упевненістю сказати, що Надін — це саме та людина, яку я бачу біля себе як кохану людину, матір Надійки та можливих майбутніх дітей. 

Очі пекло, наче в них пісок насипали. Здійняти очі та поглянути на Максима сил не було. Його слова настільки ж зцілили, як і поранили.  

Кохана? Матір? Майбутніх дітей? Він… він хоче дітей ще? Від мене? 

У шум у думках влізло скиглення. Я важко ковтнула. Підвела погляд на Надійку, яка вся зморщилася в руках Валерії. 

— Ох… Здається, комусь потрібно змінити підгузок, — долинає голос Валерії крізь шумні удари серця. Підіймаюся, вдивляючись лише в дитину, обережно беру її на руки. 

— Я заміню, куди мені можна піти? — питаю я, майже не дивлячись ні на кого. 

— Я проведу, — чується голос Мелісси. Я киваю, підхоплюю сумку й іду за нею. 

Тікаю. Знову. 

Відключаючи емоції і біль всередині себе, буквально поглинаюся в Надійку. У невеличкій гостьовій спальні панує тиша, поки я займаюся підгузком дитини. 

— Повірити не можу, що в Макса є дитина, — говорить Мелісса вперше, як ми усамітнилися. 

— Є, — стверджую і так усім зрозумілу річ. 

— А ще не можу усвідомити, що ви разом. Ти не підпускала до себе нікого… 

Я важко ковтаю, вдихаючи кисень і відчуваючи біль у грудях. Ми з Меліссою пройшли через те, що більшість не відчуває і на один відсоток. Але навіть Мелісса не пережила стільки, скільки я, як би це егоїстично не звучало. Ніхто не винен мені за те, що я навмисно перемикала увагу Рустама на себе, аби вберегти хоча б трішки цю чудову дівчину. Свою подругу. Сестру по біді. Знаю, що він і їй зробив боляче. Але ось зараз, дивлячись на її живіт, мені боляче в стократ. 

Ні, я рада, що в неї все закінчилося добре. Що вона проживає третю вагітність у любові та піклуванні коханої людини й рідних. Але… чому я не можу? У чому я винна? 

Пам’ятаю, як почула від Мелісси, що вона вагітна Олівією. Мені стало страшно за неї, за дитину, за нас. Але ще я відчула гіркоту заздрості. Я знала, що Рустам би залишив Олівію. Навіть, можливо, полюбив би своєю отруйною батьківською любов’ю. Тільки не мою дитину…